Розділ 2

Астар

Академія стояла на вухах. Викладачі та працівники напружено ходили коридорами, готуючись до прибуття делегацій. Адепти ж, навпаки, чекали з нетерпінням на нові обличчя.

Я стояв на вежі й дивився у вікно, спершись на віконницю. Звідси було добре видно подвірʼя Академії, але сам я залишався в тіні. На головній площі вже скупчилося чимало адептів, що хотіли подивитися на «конкурентів».

— Що видно? — запитав збоку Дрейк, намагаючись зазирнути з-за мого плеча. — Вже видивився кралечок магес чи неприступних дракониць?

Я загнав очі під лоба й хитнув головою.

— Дрейку, це ти в нас спеціаліст по «кралечках»…

— А ти що, по красенях? — реготнув Дрейк, перебивши мене.

Я різко відставив лікоть і врізав йому в живіт. Достатньо сильно, щоб трохи збити з нього пиху, але не завдати великої шкоди. Він мені ще потрібен.

— Та за що?! — хрипко скрикнув друг.

— Ти прекрасно знаєш, що чоловіками я не цікавлюся. Просто зараз дівчата не на першому місці. Краще поглянь, — я кивнув, вказуючи на подвірʼя.

На камʼяній головній площі Академії повільно розгортався портал. Мерехтливий блакитний вогник зʼявився, ніби нізвідки, і стрімко зростав. Збільшувався, розриваючи матерію, аж доки не створив арку, достатню для проходу. Дрібні камінці біля підніжжя арки підстрибували, а повітря всередині трохи мерехтіло.

З порталу вийшло осіб двадцять. Усі вони були одягнені у форму, але нашивки розгледіти я не міг. Ну ось і перші делегати завітали.

— Як думаєш, яка це академія? — запитав Дрейк з іскорками зацікавлення в очах.

— Поняття не маю, — відповів. — Але в них є сильний дракон, раз вони вирішили випендритися і прибути порталом.

З площі долинув захоплений гамір. Я знову визирнув зі свого «сховку» та глянув униз. Посеред площі, де тільки-но мерехтів портал, приземлився вальгар — велична істота, що нагадувала дрібнішого дракона. Проте вальгари не могли перекидатися на людей.

— Ух, — присвиснув Дрейк. — Цей вершник доволі сильний, раз зумів приручити вальгара.

— Ти ж знаєш, що потрібна не лише сила, — зауважив я Дрейку.

— Так-так, — закотив він очі та трохи глузливо промовив: — Чисті наміри, правдиве серце, сильна воля, і все таке.

Поки Дрейк балакав, я спостерігав, як від делегатів, що вийшли з порталу, відділилася дівоча фігурка й підійшла до вальгара. Демониця з багряним волоссям простягла руку до морди, вкритою сріблястою лускою, ніби хотіла погладити звіра. Вальгар змахнув масивними шкірястими крилами, вдарив кігтястими лапами, а дівчина відсахнулася.

— Гаряча штучка, — сміхотнув Дрейк.

— І, певно, безрозсудна. Або дуже впевнена в собі, — зробив висновок я. — Хіба вона не знає, що не можна лізти до чужих вальгарів. Так і без голови можна залишитися.

Дрейк промовчав. Він хоч і стояв позаду, але я знав, що він здвигнув плечима, засунувши руки в кишені.

Ми ще трохи поспостерігали за адептами та делегатами на площі, а тоді пішли до себе в гуртожиток.

* * *

Наступного вечора відбулася урочиста вечеря на честь відкриття «Квінту Вінців».

Ми всі стояли в Залі Єдності, що знаходилася в старішій частині Аурельської Академії. Донедавна вона була зачинена і трохи занедбана, позаяк адептів значно поменшало й не було потреби у всіх цих приміщеннях. Але ректор взявся за її відновлення (бо обіцяв Аяді, про що вона мені по секрету розказала). Саме в старій частині й поселили делегатів з усіх чотирьох академій.

— Навіть не знав, що існує Зала Єдності, — буркнув Дрейк, вертячи в руках срібний келих.

— Я теж, — кивнув. — Хоча свого часу в палаці обнишпорив чи не всі закутки, а тут не до того було.

Я сперся спиною на масивну камʼяну колону, що підтримувала високі склепіння і закинув голову до гори.

Стелю прикрашала величезна мозаїка, що зображала битву з темними іфритами — істотами, що вибралися з Безодні. Їхні темні кремезні панцирні тіла, що поглинали магію були зображені напрочуд точно. Я бачив їх не лише в бестіарії, на жаль не так давно Аурельській Академії довелося зустрітися з ними знову.

— Ти виглядаєш надто сумним та задумливим, — пролунало мелодійним голоском, у якому ледь чулися глузливі нотки, збоку.

Кліпнув і повільно повернув голову. Поруч зі мною стояла та сама безрозсудна багряноволоса демониця.

Вона була вбрана в ошатну сукню, що тісно облягала її струнку фігуру. Насичений червоний колір гармоніював із її волоссям, що розсипалося по плечах, але сіру шкіру робив ще блідішою.

Ця демониця була вродливою: гострі вилиці на худенькому обличчі, великі очі та пухкі губи, що вигиналися в хитрій усмішці. На шиї, красувалася демонська руна, а надто глибокий виріз декольте не залишав ніякого простору для уяви.

— Все роздивився? — знову запитала демониця і засміялася. Вона простягнула свою витончену ручку до мене і представилася: — Вальміра, з Академії Нерітас.

— Астар.