Розділ 10

​🛫 Розділ: Паризький синдром та гумовий месник

​Частина 1: Таємниця лляного гуру

​Кіра:

Я сиділа в кав’ярні, переглядаючи віддалені файли з хмари Влада (так, я обіцяла їх видалити, але хто повірить хакеру на слово?). Серед гігабайтів невдалих дублів я знайшла запис, де Артур розмовляє по телефону в туалеті спорткомплексу.

​— Так, сонечко, — шепотів він у трубку. — Я отримав грант від фонду «Відкрите Серце». Вони оплачують мені поїздку в Париж на ту саму конференцію. Я поверну Настю. Вона — мій золотий квиток. Без її таланту бачити людей мої «консультації» — це просто набір слів. Я зроблю їй пропозицію прямо на Ейфелевій вежі, вона не зможе відмовити під спалахами камер.

​Я закрила ноутбук.

— Ну що ж, «майстер лотоса», — процідила я. — Ти ще не знаєш, що твій «золотий квиток» щойно перетворився на квиток в один кінець. В пекло мого тролінгу.

​Частина 2: Аеропорт — зона підвищеної турбулентності

​Настя:

Аеропорт «Бориспіль» гудів, як розтривожений вулик. Я стояла біля стійки реєстрації, стискаючи ручку валізи. Поруч зі мною була вся банда: Ліза, Марк, Влад (який вже знімав стійку з кавою), Кіра зі своїм загадковим виглядом і... Ден.

​Ден виглядав так, ніби він збирався або полетіти в багажному відділенні, або перекрити злітну смугу своїм тілом.

— Настю, я перевірив: у літаку немає ретроградних зон, але на всяк випадок тримай це, — він простягнув мені маленьку коробочку.

Я відкрила її. Там був брелок у формі баскетбольного м'яча, який при натисканні світився і казав: «Ти — мій чемпіон».

​— Це щоб ти не забувала, хто твій головний амулет, — посміхнувся він.

​І тут ідилію порушила поява... Його.

Артур з’явився в аеропорту в білосніжному пончо, з посохом у руках і свитою з трьох екзальтованих дам.

— Насте! Всесвіт подарував нам спільний шлях! — вигукнув він на весь термінал. — Ми летимо одним рейсом! Це доля, записана на зірках!

​Ден напружився так, що в нього на шиї здулися жили.

— О, Гуру, — Марк зробив крок вперед, заступаючи дорогу Артуру. — Якраз вчасно. У нас для тебе теж є «подарунок від всесвіту».

​Частина 3: Сюрприз від Кіри та Влада

​Кіра:

Я підійшла до Артура, тримаючи в руках планшет.

— Артуре, я тут перевірила твою реєстрацію. Знаєш, у авіаліній стався невеликий... «технічний збій». Твоє місце перенесли.

— Перенесли? — здивувався він. — Куди? Ближче до Насті?

— О, значно далі, — я посміхнулася. — Ти летиш у бізнес-класі. Але є один нюанс. Літак летить не в Париж.

​— Як не в Париж?! — Артур зблід.

— Ну, розумієш, — втрутився Влад, спрямовуючи камеру йому в обличчя. — Якраз сьогодні проводиться всесвітній симпозіум «Мовчунів» у Рейк’явіку. І хтось — не будемо показувати пальцем на Кіру — переоформив твій грант саме туди. Там зараз мінус п’ятнадцять, ідеально для медитації в крижаній печері.

​— Ви не маєте права! Мої речі! — закричав Артур.

— Твої речі вже на шляху до Ісландії, — спокійно додала Кіра. — Разом із твоєю колекцією «зарядженої» кори дуба.

​Ден:

Я не міг стримати сміху. Артур метався по терміналу, намагаючись знайти представників авіакомпанії, але Кіра так заплутала його цифрові дані, що для системи він тепер значився як «Пан Пінгвін» з квитком в один бік.

​— Ну що, «Майстре», — я поплескав його по плечу, коли він пробігав повз. — Удачі з білими ведмедями. Передавай їм привіт від Козерога.

​Частина 4: Фінальний «КВА»

​Настя:

Оголосили посадку на мій рейс. Ми стояли біля гейту. Артура вже відвели охоронці, бо він намагався довести, що його пончо — це дипломатичний імунітет.

​— Пообіцяй мені, — Ден взяв мої руки у свої. — Що ти не знайдеш там якогось француза-міма, який буде мовчати краще за мене.

— Обіцяю, — я піднялася на носки і поцілувала його. — Міми — не мій тип. Мені подобаються баскетболісти з поганим знанням йоги.

​В цей момент Ліза дістала Степана.

— Настю, візьми його з собою. Хай він побачить Ейфелеву вежу. Якщо стане сумно — просто натисни на нього.

​Я взяла качку.

— Дякую, друзі. Ви найкращі.

​Я пройшла крізь гейт, обернулася і побачила їх: Марк і Ліза махали мені руками, Влад знімав мій відхід, ніби це був фінал оскароносного фільму, Кіра показувала «клас» зі свого планшета, а Ден... Ден просто стояв і тримав над головою свій щасливий м'яч.

​Я зайшла в літак, сіла в крісло і відкрила рюкзак. Степан дивився на мене своїми намистинками. Я натиснула на нього, і тихе «Ква» пролунало на весь салон.

— Мадемуазель, з вами все гаразд? — запитала стюардеса-француженка.

— О, так, — посміхнулася я. — Це просто мій внутрішній голос. Він каже, що все буде супер.

​📝 Епілог:

​Поки літак Насті піднімався в небо, в терміналі «Д» Артур намагався пояснити ісландським прикордонникам по телефону, що він не пінгвін. А Влад і Кіра, сидячи в кафетерії, вже планували, як вони «випадково» опиняться в Парижі через тиждень, щоб зняти сюрприз для Дена.

​Це кінець другої книги! Але чи готові ви до третьої, де Влад і Кіра опиняться в епіцентрі справжнього кібер-скандалу в Парижі, намагаючись врятувати конференцію Насті? 😉