Розділ 9

​🔒 Розділ: Операція «Герметичність»

​Частина 1: Пастка в студії

​Ліза:

Моя художня студія — ідеальне місце для ізоляції. Товсті стіни, засувка, яку неможливо відчинити зовні без ключа, і атмосфера, що налаштовує на сповідь (або на бійку, тут як пощастить).

​— Марку, ти впевнений, що вони не повбивають одне одного моїми мастихінами? — пошепки запитала я, визираючи з-за ріг будинку.

— Ден надто сильно її кохає, щоб чинити опір, а Настя... ну, вона просто забуде про свої чакри, коли побачить піцу, яку я замовив для них як «гуманітарну допомогу», — відповів Марк, тримаючи на поготові ключ.

​План був простий: я заманила Настю під приводом «терміново треба подивитися на нову картину», а Марк сказав Дену, що в студії прорвало трубу і треба врятувати мої полотна.

​Коли обидва опинилися всередині, Марк блискавично зачинив двері на замок.

— Випустіть мене! — пролунав обурений голос Насті. — Марку, це не смішно! У мене вівторок — день мовчання!

— Тепер це день розмови! — крикнув Марк через двері. — Ключ у мене. У вас є дві години, коробка піци і жодного виходу. Поки не помиритеся — сидіть у фарбі!

​Частина 2: Холодна війна серед мольбертів

​Ден:

Я стояв посеред студії, притискаючи до грудей мокрий гайковий ключ, який прихопив із машини. Труби були цілі. Зате Настя виглядала так, ніби зараз вибухне.

​— То ти знав про це? — вона схрестила руки на грудях.

— Насте, я думав, тут потоп! — я розвів руками. — Глянь на мене, я в робочій куртці, а не в костюмі «Козерога-миротворця».

​Ми розійшлися по різних кутах. Настя сіла на високий стілець біля вікна, я вмостився на ящик з-під підрамників. Тиша була такою густою, що її можна було розливати по банках і продавати як ліки від балакучості.

​Минуло тридцять хвилин. Запах піци, що стояла на столі, почав діяти на нерви.

— Це «Чотири сири», — буркнув я. — Твоя улюблена. Без м’яса.

​Настя зиркнула на коробку. Її опір почав танути під дією аромату пармезану.

— Я все ще на тебе ображена, Ковальчук. Ти назвав мене «проектом».

— А ти назвала мене егоцентриком. Хоча... може, це й правда.

​Частина 3: Щирість без фільтрів

​Настя:

Я не витримала. Підійшла до столу, взяла шматок піци і сіла на підлогу навпроти Дена.

— Я не хочу їхати в Париж ворогами, Дене.

— А я не хочу, щоб ти їхала взагалі, — він нарешті підняв на мене очі. — Знаєш, чого я злякався найбільше? Не того, що ти знайдеш там якогось французького «гуру» в береті. А того, що ти зрозумієш: тобі без мене простіше. Без моїх запізнень, без моїх дурних жартів і без Влада з його камерою.

​Я завмерла з піцою в руках.

— Простіше? Дене, моє життя без тебе — це впорядкований, нудний календар. Ти — єдиний, хто змусив мене сміятися так, що я забувала про ретроградний Меркурій. Я їду в Париж, бо це мій шанс довести батькам, що моє захоплення — це професія. Але я не хочу їхати «від тебе». Я хочу їхати «з тобою в серці».

​Ден усміхнувся — вперше за ці дні.

— Це було дуже в стилі Насті Левицької. Слухай... — він витягнув із кишені той самий кварц, який я бачила в нього в піцерії. — Я не знаю, чи він заряджений місяцем, чи чим там треба. Але він заряджений моїм бажанням, щоб ти повернулася.

​Я взяла камінь. Він був теплим.

— Три місяці — це всього дев’яносто днів, — прошепотіла я. — Влад обіцяв налаштувати нам приватний канал зв’язку, який Кіра не зможе зламати (ну, принаймні вона так сказала).

​Частина 4: Курйозне звільнення

​Ден:

Ми сиділи на підлозі, доїдали піцу і вже почали планувати, як я прилечу до неї на вихідні, коли почули дивне порпання в замку.

​— Ей, Марку! Ми готові виходити! — крикнув я.

Але замість Марка ми почули... шипіння. А потім — голос Кіри.

— Ключ застряг. Марк так старався його повернути, що зламав корінь у замку. Вибачте, але тепер ви тут до ранку, поки не приїде слюсар.

​— Що?! — ми з Настею в один голос вигукнули і підбігли до дверей.

— Не хвилюйтеся, — почувся голос Влада. — Я вже розставив світло під вікнами. Настя, Дене, ви можете дати мені інтерв’ю через щілину в дверях? «Кохання під замком: перші хвилини примирення». Це буде хіт!

​— Влад, я тебе вб’ю! — гаркнув я.

— Тільки після того, як вийдеш, бро! — засміявся Влад.

​Кіра постукала по дверях.

— Я скинула вам через вікно на мотузці павербанк і ковдру. Настю, вибач за Влада, я намагалася відібрати в нього камеру, але він приклеїв її до руки скотчем для «стабільності».

​Частина 5: Ніч у студії

​Настя:

Ми розстелили ковдру прямо посеред студії, серед полотен Лізи та запаху олійних фарб. Ден поклав голову мені на коліна, а я перебирала його волосся.

​— Знаєш, — сказав він, дивлячись на зоряне небо крізь велике вікно на даху. — Це найкраща операція Марка в житті. Навіть краща за ту, коли він підсунув мені качку Степана в сумку перед матчем.

— До речі, де Степан? — запитала я.

​— Він охороняє вхід, — Ден кивнув на двері.

Дійсно, через щілину внизу було видно жовтий дзьоб качки, яку Марк залишив там як символ «миру».

​Ми проговорили всю ніч. Про Париж, про баскетбол, про те, як Кіра і Влад колись обов’язково або одружаться, або підірвуть інтернет-мережу країни. Конфлікт вичерпався, залишивши по собі відчуття, що ми стали набагато сильнішими.

​Вранці, коли прийшов слюсар і нарешті відчинив двері, нас зустріла вся компанія з кавою та круасанами.

— Виглядаєте жахливо, — констатувала Кіра, але в її очах була іскра задоволення. — Але ваша аура, Настю... вона тепер кольору «пепероні з миром».

​Ден обійняв мене перед усіма.

— Ну що, Левицька? Збирай валізи. Але пам’ятай: я контролюю твій астральний план звідси.