Розділ 6

​🧘‍♂️ Розділ: Просвітлений баскетбол, або Ом-м-м з перешкодами

​Частина 1: План порятунку «Духовності»

​Настя:

Коли мама написала: «Ми з татом будемо через годину, хочемо познайомитися з твоїм духовним обранцем Артуром», я ледь не проковтнула свій амулет на удачу. Батьки обожнювали Артура — він тричі лікував мамі мігрень через Zoom і надіслав татові «заряджену» на прибуток кору дуба.

​— Дене, ти маєш це зробити! — благала я, натягуючи на нього білу лляну сорочку Марка (яку той позичив з великим сумнівом).

— Настю, я не можу! Я — баскетболіст, а не продавець повітря! Що я буду їм говорити? «Ваші чакри залетіли в кошик»?

— Просто мовчи, дихай глибоко і роби вигляд, що ти пізнав дзен. Батьки не бачили Артура вживу, тільки на темних екранах планшетів. Вони просто знають, що він — високий бородатий блондин.

— Я не блондин! — обурився Ден.

— Ми скажемо, що в тебе змінився пігмент після паломництва в Тибет. Одягай!

​Ден:

Через тридцять хвилин я сидів на підлозі в позі «напівдохлого лотоса». На шиї в мене було п’ять рядів дерев’яних бус, які дико лоскотали груди, а від запаху аромапаличок мені хотілося чхнути так, щоб вилетіли шибки.

​— Пам'ятай, — шипіла Настя, розставляючи чайну церемонію. — Ти не Ден. Ти — Артур. Ти не любиш м’ясо, не дивишся NBA і говориш цитатами з пабліків про саморозвиток.

​Дзвінок у двері пролунав як гонг на початок раунду.

​Частина 2: Знайомство з «Майстром»

​Батьки Насті — Олена Петрівна та Валерій Павлович — зайшли з таким виглядом, ніби вони вступають у храм. Тато Насті, колишній військовий, який на пенсії захопився «енергіями», одразу почав примружуватися, намагаючись розгледіти мою ауру.

​— О-о-о, Артуре... — мама Насті сплеснула в долоні. — Вживу ви ще могутніший! Який розмах плечей... Видно, що прана у вас циркулює літрами!

​— Намасте... — видавив я, намагаючись змінити голос на більш «космічний». — Ласкаво просимо до нашого... ашраму.

​Ми сіли пити чай. Трав’яна бурда, яку заварила Настя, була на смак як сіно, змішане з землею.

— Розкажіть, Артуре, — почав тато, підозріло дивлячись на мій пластир на брові (наслідок вчорашнього зіткнення з щитом). — Що це за мітка на вашому чолі? Це знак відкриття четвертого ока?

​— Це... — я заткнувся, ловлячи панічний погляд Насті. — Це слід від зіткнення з астральним об’єктом. Я боровся з негативною сутністю у формі... помаранчевої сфери.

​— Він мав на увазі, що боровся з его! — швидко вставила Настя. — Велике, кругле его.

​Частина 3: Кумедний провал

​Все йшло більш-менш стерпно, поки мама Насті не вирішила перевірити мої знання з анатомії душі.

— Артуре, у мене останнім часом коле у ділянці сонячного сплетіння. Що порадите?

​Я згадав усе, що чув від нашого фізіотерапевта в команді.

— Вам треба... е-е... робити більше розтяжки на підколінні сухожилля і приймати контрастний душ. І ніяких навантажень на поперек під час повного місяця.

​— Яка глибока думка... — прошепотіла мама.

​Але тут стався справжній колапс. З-під дивана виповз Степан. Настя забула його там після вчорашнього візиту Лізи. Тато Насті побачив гумову качку.

— А це що за священний символ? — запитав він, піднімаючи Степана.

​— Це... це Степан. Хранитель тиші, — серйозно відповів я. — Він вчить нас, що навіть коли тебе стискають обставини, ти маєш залишатися... гумовим. Тобто гнучким!

​Я взяв качку і випадково натиснув. «КВААА!»

Тато Насті напружився.

— Дивний звук для тиші.

​У цей момент двері в квартиру відчинилися (у Влада був запасний ключ, бо він «завжди має бути в центрі подій»). Влад залетів у кімнату з камерою.

— Дене! Бро! Ти не повіриш! Тренер сказав, що якщо ти не прийдеш на вечірнє тренування, він тобі ці роги, що ти на ярмарку носив, у... — Влад завмер, побачивши батьків.

​У кімнаті запала тиша, яку можна було помацати руками.

​Частина 4: Викриття

​— Ден? — перепитав тато Насті. — Тренер? Роги?

Він повільно встав і підійшов до мене.

— Артуре, а чому у вас на литці татуювання з баскетбольним м’ячем і написом «King of the Court»? Це якийсь давній санскрит?

​Я подивився на свою ногу. Сорочка задралася, відкриваючи моє дуже недуховне тату.

— Це... — я зітхнув, знімаючи ці кляті намиста. — Це означає «Король Спокою». Але кого я обманюю? Настю, вибач.

​Я піднявся, випрямившись у свої два метри.

— Пане Валерію, пані Олено. Я не Артур. Артур — це шахрай, який виманював у вашої доньки гроші. Мене звати Денис Ковальчук. Я граю в баскетбол, люблю стейки і ненавиджу запах цих паличок. Але я справді піклуюсь про вашу доньку. Настільки, що готовий годину сидіти в позі лотоса і пити це сіно.

​Настя закрила обличчя руками, чекаючи на вибух.

Тато Насті довго мовчав. Потім він підійшов до столу, взяв печиво і глянув на Влада, який все ще знімав.

​— Знаєш, Олено, — звернувся він до дружини. — Я з самого початку думав, що цей Артур — якийсь слизький тип. А цей хлопець... у нього міцне рукостискання і він не боїться виглядати ідіотом заради нашої Насті.

​Він повернувся до мене:

— То ти кажеш, Ковальчук? Нападник?

— Форвард, — виправив я, все ще чекаючи на підвох.

— Добре. Бо Артур мені ніколи не подобався. Він боявся мого старого ротвейлера. А ти, я бачу, і з рогами ходити можеш. Настю, налий нам нормального чаю. І принеси ковбаси. Досить з нас цієї духовності на сьогодні.

​Коли батьки пішли, Настя впала на диван, тримаючи в руках Степана.

— Дене... ти ледь не влаштував нам катастрофу.

— Але я сподобався твоєму татові! Він покликав мене на риболовлю. Каже, що там «енергетика води» найкраща під холодну горілку.

— Тільки спробуй взяти з собою качку! — засміялася Настя, кидаючи в мене подушкою.