РОЗДІЛ П’ЯТИЙ. СПАДКОЄМЕЦЬ

14

Ще зранку на кладовищі проходила похоронна процесія. Спираючись на каштан, Остап викурював сигарету за сигаретою, споглядаючи за тими, хто переживав подібний біль уперше. Він згадував похорони своїх батьків: трагічну смерть батька, раптову втрату матері за рік до цього та емоційне виснаження, яке настало в нього після того, як вони пішли з його життя.

Струшуючи попіл з одягу, Остап запримітив вдалині Климентійовича, котрий повільно блукав повз могил.

— Добрий ранок! — кинув старий, наближаючись до каштана.

— І вам добрий.

Вони потиснули один одному руки. Остап запропонував Климентійовичу закурити, але той відмовився, махнувши головою.

— Як ваші справи?

— Нормально, — мовив Остап. — У вас як?

— Ти ж бачиш, роботи чимало, — процідив він крізь зуби. — Кожен день перериваю ту землю…

— Я взяв із собою рукавиці. Ви хотіли мені допомогти, наскільки я пам’ятаю?

— Еге ж, — бадьоро відповів наглядач. — Радий бачити, що ви так поважаєте своїх батьків.

— Це… не зовсім так, — заперечив Остап, вириваючи бур’яни біля надгробків.

— Ну як це? Ти зараз тут, вшановуєш їхню пам’ять…

— А пам’ять — це наше справжнє кладовище, — перебив його Барта, висмикуючи поросле коріння. — Хіба цього очікують батьки від своїх дітей?

— От була б у тебе можливість побачити їх знову, щоб ти їм сказав? — наглядач випрямив спину.

— Ох і запитання у вас…

— Знаєш, усі відповідають однаково.

— І як же?

— Хочуть дізнатись, що на них чекає «там», — розсміявся старий. — Але у кожного свій шлях, кожне життя по–різному важить.

— Ви справді так гадаєте?

— Мабуть, це логічно, ні?

— От коли я дізнаюсь, — зареготав Остап, — тоді і вам скажу, а до тих пір…

— То що б ти сказав своїм батькам?

— Не знаю… попрощався б з ними як слід, запитав би дещо у батька.

— Що б запитали?

— Всьому свій час, Климентійовичу.

Той усміхнувся, окинувши Остапа загадковим поглядом.

Після кількох годин роботи, наглядач поплескав Остапа по плечу та запропонував йому перепочити на лавці. Остап курив, слухаючи історії з життя старого, який натомість вислуховував мовчання Остапа.

— Скоро буде дощ, — невтішно сказав Климентійович.

Обидва задивились на похмуре небо та химерні хмари, котрі здалека походили на застиглі в агонії обличчя.

— Сумуєте за батьками?

— Так, — Остап поглянув на похилий каштан. — З кожним роком все більше.

— Я певен, що вони пишались би вами.

— Ні, — різко заперечив він. — Це не так.

— Ви занадто самокритичні…

— Климентійовичу, — повільно видихнув Остап, насупивши брови, — щоб чимось пишатись — спершу потрібно чогось досягти.

— А ви, певно, думаєте, що всього маєте досягти за цього життя? Та чи замислювались ви над тим, чого можна досягти після смерті? — очі старого спалахнули жовтогарячими вогнями.

— Ні… — боязко мовив Остап, — …ні… це черговий кошмар…

Він ступив на гравій, здригаючись від жаху. Климентійович підвівся вслід за ним, кидаючи на архітектора холодну, стриману посмішку.

— Не підходьте, не чіпайте мене! — крикнув Остап. — Я, мабуть, збожеволів, хай йому грець!

— Навпаки, Остапе, ви нарешті отямились.

— Це все сон, правда ж? — змарніле обличчя Остапа вкрили краплі поту, голос затремтів. — І скоро я маю прокинутись…

Його серце болісно стиснулось.

Постать старого загрозливо нависла над ним, усе довкола застигло в очікуванні слів Климентійовича:

— Барто Остапе Володимировичу, вартість вашого життя буде визначено на аукціоні життів.

Ці слова пролунали як вирок.

Удар молотка прогримів у небесах подібно гарматному пострілу. Остап здригнувся, вхопившись за груди. Він не відводив погляду від старого, ледь вимовивши:

— Акціонер…

— Він самий, — задоволено промовив старий.

— А я…

— А ви — загинули.

На лиці Остапа застиг невимовний жах.

— То це все… — пробелькотів він — …мій похорон?

— Ні. Це лише проєкція вашої свідомості, так зване «Чистилище», як ви звикли його називати. Перед остаточним розщепленням душі кожна людина бачить його по–своєму.

— Але… — зашепотів Остап, тицяючи пальцями у сонячне сплетіння, — …моя душа…

— Не пройшла цей процес до кінця. Дивовижно, чи не так? Натомість ви стали заблудою у власній свідомості. Ви мали час з усім розібратись, мали розставити усе по місцях і постати на аукціоні зі спокійною душею, але ж ні! — гаркнув старий на Остапа, човгаючи навкруги каштана. — Ви вперто тримались за минуле, шукали відповіді на давно забуті запитання у своїх спогадах, і навіщо?