РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ. ПІТЬМА ЖОВТНЕВОЇ НОЧІ

8

У спальні було душно, коли він прокинувся. Годинник цокотів десь біля вуха, телефон постійно блимав, сповіщаючи про низький рівень заряду батареї.

Остап підвівся, розім’яв затерплу шию, обережно зімкнув застібку годинника на зап’ясті, підзавів його, і пішов на кухню випити склянку води. Підлога під ногами здавалась крижаною, ніби він босоніж ковзав по льоду.

Вимикачі в кімнаті не спрацювали. У квартирі панувала суцільна темінь, сусідні будинки та під’їзди також чахнули в полоні темряви.

«Знову вимкнули, — подумав Остап. — Економлять, як завжди».

У передпокої щось заметушилось, різко закривши дверцята шафи. Остап застиг, прислуховуючись до несподіваного звуку. І раптом чийсь болісний стогін долинув з кухні, переростаючи у жалісливе скиглення, а потім — тихий шепіт, в якому лунало Остапове ім’я.

Тіло пробило холодне дрижання. Остап тремтів, стискаючи дверну ручку.

«...Остапе!»

Шепіт наростав, оточуючи його, повторюючи його ім’я сотню разів, а потім зненацька притих. Остап навпомацки пройшов коридором до кухні й закляк від жаху щойно ступивши на поріг: навпроти вікна, у тьмяному місячному світлі, стояла чорна постать. Лише білки її очей виблискували у пітьмі, споглядаючи на Остапа.

Ця сутність, як тоді він зміг її описати попри страх, зустріла його кривою посмішкою та вкотре застогнала, протягнувши руку до вікна, вказуючи на щось зовні.

Остапу не вдавалось приборкати панічний напад, котрий скував його. Він скривився, заплющив очі та закричав:

— Це просто кошмар, це сон, це сон… — повторював він, — …вони спочивають з миром, а ти — тут, ти — живий…

— Н–н–н–астав… — болісно мовила сутність, — …час…

Він миттю поглянув на неї, і як тільки Остап наважився підійти ближче, як вона тут же розвіялась, безслідно зникнувши в повітрі. Зробивши пару невпевнених кроків, він підійшов до вікна за вказівкою сутності: по вулиці самотньо блукав чоловік. Він зникав у нічному мороку та знову виринав з нього при світлі вуличних ліхтарів.

Блискавка зненацька вдарила неоновим батогом понад туманним горизонтом міста. Її ледь вловимий відблиск на долю секунди освітив обличчя того одинака.

Це було обличчя Остапа. Він відсахнувся від вікна та насилу стримував крик, що от–от мав би вирватись з грудей. І щойно Остап перевів подих — то згадав:

— Швидка! — скрикнув він. — Я ще встигну!

Він влетів до спальні, накинувши на себе перший–ліпший одяг, не звернувши уваги на телефон, схопив пальто та вибіг на вулицю, не зачинивши за собою двері.

Остап біг так довго, наскільки витримували його легені — до пекучого болю в печінці, до того моменту, поки м’язи не почали судомно тремтіти у спробі наздогнати власну тінь. Але невдовзі він сповільнився, втративши заданий ритм. У голові паморочилось, і морок довкола, зрештою, поглинув його.

З кожним новим кроком він починав рухатись все повільніше, долаючи в’язку пітьму жовтневої ночі.

Він прокинувся задихаючись. У спальні було душно, подушка мокра від поту, ковдра валялась на підлозі. Остап лежав на ліжку, вдивляючись у стелю, і довго заспокоював себе, перш ніж зміг заснути знову:

— Ти — тут, ти — живий…

9

— Як тобі Дарія?

— Гарна, — запнувся Остап. — Гарна… спеціалістка.

— У–ля–ля… — жартівливо мовив Вадя. — Скам’яніле серце нашого архітектора нарешті підкорили?

— Не верзи дурниць.

— Любовні справи — не дурниці, друже мій, — заперечив Вадя, хапаючи Остапа під руку. — То як, ти закохався?

— Та замовкни вже, — ніяково відрізав Остап, приховуючи посмішку.

Вадим зупинив старого друга, став навколішки посеред тротуару і, театрально простягаючи руку Остапу, сказав:

— Остапе мій! О, чом же ти Остап?[1]

— Ох і дурень! — розсміявся той і рушив далі. — Ходімо вже.

Натомість перехожих потішила коротка вистава Ваді. Хтось невимушено проходив повз з піднятими плечима й парою, що виривалася з рота, інші ж — неквапливо, з чаєм у руках, насолоджувались акторською грою лисого здорованя.

Хрещатик був схожий на нескінченну вітальню, в якій довгий час не наважувались провести ремонт і викинути все зайве. Осінь не обтяжувала її, а навпаки, вона додавала вулиці шарму, робила її трохи елегантнішою попри численні банери та плакати, спортивні магазини та кричущі вивіски ресторанів.

Кур’єри на велосипедах впліталися в метушливий ритм вулиці. Молодь, сміючись, виринала з підземних переходів. Пенсіонери непохитно сиділи на лавках з порожніми руками, але повними очима спогадів.

— Ти помічав, як усе навкруги постаріло? — озвався Остап, заглядаючи у вітрину книжкової крамниці. — Ніби час тут пливе швидше.

— Це ти постарів, друже, — усміхнувся Вадя, підтягуючи шарф ближче до підборіддя. — А в жовтні місто завжди набуває легкої меланхолії.