РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. ПАМ’ЯТЬ

5

Вологий вітер розгулював над гранітними надгробками, стрімко падаючи з висоти небесного плетива. Цього ранку Остап прийшов на кладовище провідати своїх батьків. Він проходив повз обличчя сотень незнайомців і пошепки привітно вітався з тими, кого впізнавав.

— Добрий ранок! — несподівано прозвучав хриплий голос. Хтось тихо підкрався до Остапа з–за спини.

— І вам добрий, — повільно протягнув Остап, повертаючись до свого співрозмовника. — Я не почув ваших кроків.

Перед ним стояв добре вбраний старий чоловік. На його зморшкуватому обличчі закам’яніла легка посмішка, а сиве волосся було охайно розділене на проділ. Остапу в очі одразу ж кинувся стрункий силует старого, який підкреслювали чорний піджак і брюки.

— Коли так давно живеш серед мертвих, вчишся поважати їхній спокій, — сміючись, відповів старий. — Інакше їхні кроки не дадуть спокою мені.

— Жити серед них?

— А як інакше? Я присвятив цій роботі все своє життя, а мені ще разом з ними гаяти його, — старий закашлявся, перебиваючи свій сміх свистом у легенях. — Але всьому свій час.

Він потиснув руку Остапу і продовжив:

— Мене Климентійович звати. Я наглядач і могильник на цьому кладовищі.

Остап лише кивнув, сховавши руки в кишенях пальта, і примружив очі, вдивляючись у промислові райони міста на горизонті.

— Вирішили провідати когось?

— Батьків.

— А як вас звати, молодий чоловіче?

— Остап.

— Я вас тут уперше бачу, — невпевнено сказав Климентійович. — Чи то мене зір підводить?

— Я зрідка тут буваю. Раніше сюди приходив мій батько, щоб провідати матір, а тепер сюди приходжу я, щоб провідати їх обох.

— Дозвольте поцікавитись. А де поховані ваші батьки?

— Он там, — Остап вказав на дві високі могили у затінку похилого каштана.

— А, Барти.

— Не турбують вас? — цинічно запитав Остап.

— Ну що ви, Остапе! Ох і жарти у вас! Скажіть–но мені краще: ви самі посадили те дерево?

— Разом з другом. Це було бажанням мого батька, його остання воля, так би мовити.

— Гарно. Спочивати вічним сном під цвітом каштана.

— Батько любив символізм, — сказав Остап. — Будете?

Він простягнув старому відкриту пачку сигарет, озирнувся довкола в пошуках лавки, на яку вже падало ранішнє сонячне проміння, і закурив сам. Старий витягнув дві сигарети, закинувши одну за вухо, та підкурив іншу.

— Через них ми ще швидше опинимось тут, — невтішно мовив наглядач, тупаючи ногою об землю. — Кидай палити, Остапе, то згубна звичка.

— Ви плануєте викурити вдвічі більше, ніж я, Климентійовичу, — з посмішкою заперечив Остап. — Хто ж тоді буде виконувати вашу роботу?

— Ох, незамінних не буває, особливо в моїй справі. Чи в наші дні так важко знайти могильника? Я впевнений — їх безліч, просто не кожен з нас усвідомлює своє справжнє призначення.

Остапів погляд оціпенів на старому. Вони просувались стежками поміж могил до лави на невисокому пагорбі.

— Я бачу, що ви поважаєте смерть? — зненацька видав Климентійович.

— І що це значить, «поважати смерть»?

— Це значить цінувати її на одному рівні з життям, — пояснив наглядач, вмощуючись на лавку. — Це означає думати про смерть не як про покарання або кінцеву точку маршруту, а як про…

— Новий початок? Навіть для людини такої вузької «спеціалізації», ви занадто глибоко переймається питаннями смерті.

— В моєму віці тільки цим і переймаєшся.

Старий підсів ще ближче до Остапа, загадково мовивши:

— Люди — неуважні створіння. Вони занадто заклопотані дрібницями й ніколи не помічають очевидного, Остапе. Кладовище для них — це всього лиш місце, де вони звикли хоронити своїх близьких.

— Хіба це не так?

— Пам’ять — ось наше справжнє кладовище, — сказав Климентійович, стукаючи пальцем по скроні. — Ми самі хоронимо людей у наших спогадах, навіть якщо вони ще живі.

— Тоді навіщо це все? — з подивом запитав Остап, обводячи могили недопалком. — Невже це потрібно живим, а не мертвим?

— Саме так. Ми не вміємо відпускати. Нам треба щось, до чого можна прив’язатись — місце, куди можна прийти принаймні раз на місяць, раз на рік, бодай раз на все життя. Граніт, хрести, стрічки і квіти — це все для нас, для того, щоб не забувати про втрачене, — наглядач на мить замовк, затягнувшись сигаретним димом. — Адже ми боїмось втрачати. А коли ми щось втрачаємо, єдине, що залишається — це…

— Пам’ятати, — тихо додав Остап.

— Саме так. Серед живих також чимало примар.

— Що ви маєте на увазі?

— Я говорю про тих, хто мав для тебе якесь значення, був вагомою частиною твого життя, а потім просто зник, — сказав старий, розминаючи долоні. — Знайомі, до прикладу, швидко стають примарами. А ось друзі… вони подібні надгробкам для пустих могил — ти їх чомусь втрачаєш назавжди, але продовжуєш жити з думкою про них.