РОЗДІЛ ДРУГИЙ. СТАРИЙ ДРУГ

2

Промені ранкового сонця нахабно вдиралися до його кімнати. Пробудження цього дня далося йому важче, ніж будь–коли. Головний біль впивався до Остапових скронь тонким свердлом, а серце істерично билось об грудну клітку у спробі вирватись з–під ув’язнення кістлявої решітки. З хрустом у кістках він розминав своє тіло на холодній підлозі, впавши з ліжка ще вночі.

Розплющивши очі, він затримав погляд на будильнику: до початку роботи залишалось менш ніж година. Остап зосереджено перебирав у пам’яті образи минулого сну: своє примарне бродіння нічним містом, зустріч з Акціонером і голос колишньої дружини — котрий, зрештою, і врятував його.

Простора кімната була закидана незавершеними кресленнями та художніми альбомами з ескізами літальних апаратів, а книжкові полиці набиті літературою, присвяченою дизайну, художньому проєктуванню, авіаційному будівництву та архітектурі. Мініатюрні моделі цивільних літаків прикрашали його приліжкову тумбу та декоративні полички, розміщені паралельно високим вікнам, за якими вже на повну гомоніла безсонна столиця.

В цілому, складно уявити місто, що здатне міцно спати вночі. Воно несе цілодобове чергування на службі у своїх спадкоємців. Воно не повинно знати ані втоми, ані спокою, адже ритм міського життя — це патологія, присутня в кожному з містян, що природою своєю подібна до тахікардії. Жителю міста властиво спізнюватись на роботу та завчасно її покидати, поспіхом купувати дешеву каву та скаржитись на якість її обсмаження, жадібно читати ранкові новини, з презирством ставлячись до засобів масової інформації.

Подібне життя повне суперечностей: його або люблять, доводячи це постійною втомою та відсутністю вільного часу, або зневажають, гучними словами проклинаючи подібний темп існування та заявляючи про готовність залишити це місто будь–якої миті, тільки не сьогодні.

Остап готувався до роботи за звичною для нього рутиною: він нашвидкуруч випрасував сорочку та штани, прийняв гарячий душ і подовгу витріщався у дзеркало, дивлячись на обличчя, яке відмовлявся впізнавати. На його високе чоло спадали пасма чорного волосся, гостре підборіддя вкривала ледь помітна щетина, а тонкі брови нависали над ясними сірими очима, успадкованими від матері, чий погляд видавав у собі глибинний смуток, невміло прихований за вуаллю незворушності.

Пігулка від головного болю, прийнята на голодний шлунок, частково повернула його до всеосяжної реальності. Накинувши на себе вологе пальто, Остап вкотре поглянув на свій годинник, переконуючись у тому, що цього разу він нікуди не запізнюється. Здавалось дивним, що вхідні двері квартири були відчиненими, але думати про це не було часу. Спустившись сходами до парадного під’їзду, він звільна ступив на Старонаводницьку вулицю.

Цього тижня синоптики прогнозували своїм співгромадянам вороже налаштовану погоду з частими зливами та високим рівнем вологості у повітрі. Втім сьогоднішній день пішов киянам на поступки та ненадовго оголосив перемир’я, підіймаючи до неба клаптики білих прапорів.

Люди, як завжди, поспішали на роботу, човгаючи мокрим асфальтом, жадібно допалювали сигарети на зупинках громадського транспорту всупереч усім заборонам, читали книжки та слухали музику, ненадовго відсторонюючись від нудної буденності. У свою чергу, Остап був заклопотаний думками про реалізацію проєкту відбудови будинку на вулиці Лютеранській і ледь встиг заскочити до тролейбуса, гармонійно доповнивши вузьку порожнину між пасажирами у задушливій тисняві.

Попри меланхолійний настрій містян, аргументований стрімким наближенням зими, ніхто з них не здатен був встояти перед чарами осінніх вулиць Києва: містом невгамовно кружляли зграї барвистого листя, мідний накип покривав бруківку центральних вулиць, над кав’ярнями та ресторанами завчасно розвішували новорічні оздоби, а на високих пагорбах виблискували золоті куполи соборів і церков, притягуючи до себе вірян на ранкову молитву та сповідь.

Він вийшов на передостанній зупинці — навпроти нового скверу, зведеного для центрального київського архітектурного бюро. За довгими стовбурами каштанів виднілись гранітні колони, над якими звисала глянцева вивіска блакитного кольору та нанесена на неї абревіатура ЦКАБ, срібні літери якої були поміщені у платинове обрамлення.

Остап зупинився навпроти входу до бюро, підпалив сигарету, яка легким рухом прилипла до губ, і з відстороненою цікавістю споглядав на колег і практикантів, котрі залітали до багатоповерхівки, мов ластівки до своїх гнізд.

Варто зазначити, що за неповні три роки, проведені на посаді керівника відділу реставрації архітектурних об’єктів, він досяг чималого прогресу у відбудові повоєнного Києва.

Повільно видихнувши сигаретний дим, він за звичкою поправив неслухняне волосся та увійшов до старої будівлі бюро. Як завжди, з легкою усмішкою він привітав охоронця та потиснув йому руку, приклав зношену картку до пропускної системи турнікета й піднявся сходами до свого відділу.

Практикантка Софія з подивом зустріла Остапа, визираючи з–за рецепції:

— Остапе Володимировичу! Доброго дня! Ви, певно, щось забули?

— Доброго, Соню. Що ви маєте на увазі?

— Я про вашу відпустку, — сказала здивована дівчина, вказуючи на робочий графік позаду неї. — Чи ви забули?

— Дуже дивно, — Остап підійшов ближче до графіка, знімаючи з себе пальто. — І Олексійович його затвердив?