РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. ЗАБЛУДА

1

Він повільно рухався, долаючи в’язку пітьму жовтневої ночі. Навислі над бетонними плитами ліхтарі на випередження кидали списи тьмяного світла цьому чоловіку під ноги, прокладаючи йому шлях крізь електризований простір тутешньої чорноти. Навколо нього поставали високі житлові стільники, ще не введені в експлуатацію, та заіржавілі баштові крани, понуро схилені над ними.

Вітер кволо гойдав поодинокі дерева, посаджені вздовж будинків, а обпале листя кришилося під його ногами, коли він тихою ходою просувався поміж занедбаних подвір’їв. На полотні нічного неба не спалахнуло жодної зірки, і лише місяць невиразно лиснів самотнім сателітом у цих небесах.

— Ні, не може бути, — пробелькотів чоловік. — Нісенітниця якась…

Понад туманним горизонтом міста нараз заіскрилась неонова блискавка, окресливши силуети нагромаджених одна на одну споруд. Її ледь вловимий відблиск усього на долю секунди освітив чиїсь очі: вони пильно спостерігали за одинаком і миттю розчинились в сяйві віконного скла багатоповерхівки, коли той відчув їх погляд на собі. Чоловік на мить застиг та, переводячи подих, почав вишукувати того самого незнайомця, загубленого в тенетах безсоння.

«…Новий учасник у грі!…»

І все ж, знаючи, що за ним стежать, він продовжував іти вперед. Ним рухала невідома рушійна сила, котра на межі несвідомого та інстинктивного тягнула одинака за собою в темряву — єдиному, як на те було схоже, правильному напрямку.

Ця ніч нахабно бавилась із ним, кидаючи його об холодні закутки та стіни безіменних провулків. Місто–привид, у якому йому довелось заблукати, виявилось вкрай непривітним і зустрічало його мовчазною ворожістю. Тільки той незрозумілий поклик безупинно виманював одинака до себе: таємничий стукіт молотка об кленову кафедру, який долинав до нього, невгамовно калатав у скронях, ритмічно б’ючись із серцем в унісон.

Ще пару хитких кроків, і віддалений ритм почав загрозливо наростати, болісно розбиваючись об груди. Тиша ледь відчутно завібрувала під тиском низьких хмар. Він знову поглянув на небо в надії побачити там відблиск загублених зірок, і краплини дощу почали безладно падати на його обличчя.

Підбігаючи до ліхтаря, він оголив зап’ястя лівої руки і неспішно глянув на свій годинник: обидві стрілки — годинникова і хвилинна — висіли над срібною одинадцяткою, нанесеною на блакитний циферблат, а секундна стрілка випереджала їх, плавно обертаючись по колу.

Щосекунди біль у серці ставав усе нестерпнішим.

Пронизливий звук сирени раптово зірвався за його спиною. Карета швидкої допомоги мчала просто на нього, прорізаючи завісу дощу. Склоочисники нервово клацали, марно борючись із потоками води, що струменіли по лобовому склу. Скориставшись моментом, чоловік вибіг на дорогу,  намагаючись зупинити машину, але в ту ж мить її фари спалахнули пекучими променями, збили його з ніг і відкинули назад до мокрого узбіччя. Він не був певен, чи помітив його водій, але міг заприсягтись: за кермом нікого не було.

Швидка байдуже промчала повз нього, зникнувши в безодні невідомих вулиць. Вочевидь вона поспішала на виклик до того, хто дійсно цього потребував.

— Чорт забирай! — скрикнув чоловік. — За кермом же нікого!

У той час, як він підводився, поправляючи свій промоклий одяг та причісуючи своє розкуйовджене волосся, відлуння сирени швидкої встигло злитися з рівномірним шумом дощу.

Звук удару молотка долинув до нього з надривною звучністю. Спираючись на ліхтар, він інстинктивно вчепився в груди, намагаючись утримати щось, що вже вислизнуло зсередини.

«...Вирок оскарженню не підлягає!»

Його дихання відчутно сповільнилось, а слідом за ним і дощові краплі повільніше роїлися навкруги. Гаряча пара просочилась з вуст, коли він закинув голову назад і безтурботно заплющив очі. Піддаючись спокусливій невагомості, тіло чоловіка почало здійматись над землею, і він, поволі опускаючи руки, злітав все вище й вище до небес.

А потім — світ змарнів у абсолютній тиші.

Здавалось, що минула ціла вічність, відколи земне тяжіння мало на нього бодай якийсь вплив. Здавалось, що баштові крани, покинуті й доти нерухомі, вже впали на крихкі недобудови, що понівечені фундаменти будинків зрештою розсипалися вщент, а порожні вулиці й провулки залишились назавжди забутими. Здавалось, що те непривітне місто існувало допоки про нього хтось пам’ятав.

І в цій довершеності, немов постріл, пролунало:

«Прокинься!»

Тонкий жіночий голос заверещав у нього в голові. Він болісно впав на вже знайомі бетонні плити та роззявив рота, намагаючись вигнати крик, що так грубо його пробудив. Глухий стогін порушив стале безголосся, яке до цього моменту нависало над ним.

Довкола нього все залишилось незмінним: усе відповідало своєму призначенню та місцю. Виткі ринви захлинались водою, поки дощ вільно розсікав похилими дорогами та звучно цокотів об металеві піддашшя.

Той відчайдушний крик, котрий повернув його до тями, видався таким схожим на її голос. Минули роки, а вона все ще нагадувала про себе, витаючи в його уяві.

Спинаючись на ноги, він важко випрямляв спину та судомно ковтав повітря, рятуючи стиснуті легені від колапсу. Гаряча кров стікала з розсіченої брови, тонучи в бетонних жолобах.