Розділ 21-Падіння

Доменна піч ревіла.
Не гучно. Вона просто існувала.
Її низький, безперервний гул проникав у кістки, у зуби, у саму основу черепа, вібруючи в унісон із серцем, яке ось-ось мало зупинитися. Рідкий метал повільно рухався десь унизу, за товстими шарами жаростійкого скла та сталі, і від його помаранчевого світла весь цех здавався величезною, пульсуючою пащею, що перетравлювала гріхи цього світу.
Максим Коваль стояв у дверях.
Сорок п'ять секунд тому його годинник показував: 00:45.
Тепер цифри розпливалися, перетворюючись на криваві плями. 00:38.
Він зробив крок. Підошва черевика ковзнула по металевій підлозі, залишивши тонку, липку смугу. Він не відчував ніг. Нейротоксин завершував свою роботу, перетворюючи нервову систему на згусток оголених дротів, що іскрили в порожнечу.
Він притулився плечем до стіни. На кілька секунд заплющив очі.
Він думав не про Петренка. Він думав про те, скільки разів за останній рік стояв ось так — притулившись до холодної цегли чи бетону, рахуючи секунди, переконаний, що це востаннє. Щоразу здавалося, що далі — лише стіна. Щоразу знаходилося ще одне «далі». Але зараз стіна була не попереду. Вона була всередині нього.
Перед ним знову виникло обличчя робітника з мінного поля.
Перелякані очі. Тремтячі руки.
— Ти врятував мені життя. Чому?
Максим ледь помітно усміхнувся, розтріскуючи засохлу кров на губах.
— Бо міг.
Він відкрив очі.
Перед ним стояв Володя Петренко.
На відстані приблизно двадцяти метрів. Без бронежилета. Без охорони. Без зброї в руках, яку було б видно. У темному, ідеально скроєному костюмі, який виглядав майже блюзнірсько недоречним серед оплавлених сталевих конструкцій, кабелів і багряного світла пекла.
Петренко стояв біля скляної оглядової платформи. В одній руці він тримав пістолет. У другій — маленьку металеву капсулу. Антидот.
Максим побачив її.
Петренко побачив, що Максим її побачив.
І посміхнувся. Тією самою посмішкою, якою посміхався Захарченко, якої посміхалися всі вони, коли дивилися на людей крізь приціли або екрани.
— Нарешті, — його голос не лунав через динаміки. Цього разу він говорив наживо. Голос зрізався об гул печі, але був чітким, як скальпель. — Ти все-таки прийшов.
Максим спробував відповісти. Горло пересохло, перетворившись на наждачний папір.
— Ти... розчарований?
Петренко тихо засміявся. Звук був неприємним, металевим.
— Ні. Я захоплений.
Максим зробив ще один крок. 00:27.
— Ти знаєш, що найсмішніше? — продовжив Петренко, повільно піднімаючи капсулу, щоб помаранчеве світло печі зіграло на її полірованому боці. — Я розраховував на все. На страх. Крок. На жадібність. Ще крок. На біль. Ще. На інстинкт самозбереження, який вшитий у кожну клітину твоєї плоті.
Максим зупинився.
— Але не на тебе.
Петренко схилив голову, ніби вловлюючи нечутий нюанс у симфонії печі.
— Ні. На тебе я теж розраховував. Саме тому ти тут.
Тиша. Тільки рев печі. Тільки механічне гудіння вентиляції, що женеться за повітрям. Тільки серце Максима. Або те, що від нього залишилося. 00:21.
— Ти думаєш, що переміг мене, — сказав Петренко, і в його голосі вперше за всю ніч пролунала не істерика, а абсолютна, крижана впевненість божевільного пророка. — Але ти досі граєш за моїми правилами.
— Твої правила мертві, Володю.
— Ні. Мої правила зробили тебе таким. Подивись на себе. Ти труїшся, стоячи в дверях цеху, твої легені горять, твоє серце сиплеться, як пісок, і все одно йдеш уперед, бо думаєш, що це вибір. Це не вибір, Максиме. Це умовний рефлекс. Це баг, який я в тобі виховав. Згадай усе, Коваль. Перший ключ. Другий. Третій. Зберігачі. Лінза. Скіф. Люди, яких ти не зміг урятувати.
Максим стиснув кулаки, нігті впилися в долоні, але він не відчував болю.
— Не смій.
— Чому? — Петренко усміхнувся. — Бо боляче?
— Бо ти нічого про них не знаєш.
— Я знаю все.
Петренко підняв планшет, що лежав на оглядовій платформі. На екрані з'явилася фотографія. Скіф. Лікарняне ліжко. Трубки. Монітори. Пульс. Петренко провів пальцем по екрану. З'явилася інша фотографія. Лінза. Ще одна. Захарченко. Ще. Еліза. Люди, яких Максим бачив лише кілька секунд. Люди, яких він не зміг урятувати.
— Я зберіг усіх, — тихо сказав Петренко. — Не як пам'ять. Як статистику.
На дисплеї з'явився графік. Сотні імен. Тисячі транзакцій. Мільйони доларів. Максим дивився на цей графік і намагався знайти в ньому хоч щось людське — і не знаходив. Тільки лінії. Тільки криві, що йшли вгору й вниз, наче хтось намалював чиєсь життя, чиюсь агонію одним розчерком курсора.
— Ось твоя проблема, Максиме. Ти досі думаєш, що смерть — це трагедія. А я давно зрозумів, що смерть — це ринок. Тому ти програв.
Посмішка Петренка зникла.
— Що?
— Ти думаєш, що якщо поставив ціну на людське життя, то отримав над ним владу. Але ти просто перетворив людей на цифри. І забув, що цифри можуть помилятися. А люди — ні.
Петренко раптом підняв пістолет.
— Досить.
Постріл. Куля вдарила в металеву конструкцію біля голови Максима, обсипавши його градом іскор і розпечених ошурок. Він навіть не здригнувся. Другий постріл. Куля пройшла над плечем, вгризаючись у товсте скло оглядової платформи, залишивши на ньому павутину тріщин. Третій постріл. Максим перекотився за бетонний виступ, притискаючись спиною до холодного бетону. Пістолет Петренка замовк. 00:09.
— Вилазь! — крикнув Петренко.
Максим притиснувся до бетону. Його руки тремтіли. Токсин уже майже повністю відключив координацію. 00:07. Петренко зарядив новий магазин.
— Ти не встигнеш!
00:06. Максим заплющив очі.
І раптом почув: БАХ!
Вибух десь зовні. Потім ще один. Рев автоматичної черги. Потім короткий, майже нечутний хлопок. І тиша.
Петренко завмер. Повільно повернув голову до вікна.
У його навушнику пролунав голос, спотворений перешкодами:
— Варяг! Контакт на північному секторі!
— Хто?
— Не знаю! Скільки?
Пауза.
— Один.
Петренко зблід.
— Один?
— Ні... Троє. Ні, чорт... Їх більше.
Петренко подивився на екран системи безпеки. Система показувала десятки червоних точок. Вони рухалися. Швидко. Занадто швидко. Одна за одною точки почали зникати. Червона. Червона. Немає. Немає.
Петренко натиснув кнопку зв'язку:
— Центр! Хто зайшов на територію?
Статика. Потім чужий голос. Спокійний. Рівний. Позбавлений будь-яких емоцій, окрім ввічливої нудьги.
— Не хвилюйтеся, пане Петренко. Людина, яка вже забрала у вас периметр. І зараз забирає ваші гроші.
Петренко стиснув зуби.
— Курода...
Він вимовив це ім'я так, як вимовляють діагноз, який давно підозрював, але сподівався ніколи не почути вголос.
Він повернувся до Максима.
— Це ти?
Максим сидів за бетонним виступом.
— Ні.
— Хто тоді?
Максим повільно підняв голову.
— Твоя конкуренція.
Петренко зблід. І вперше за весь час Максим побачив у його очах не лють. Страх. Абсолютний, тваринний страх людини, яка зрозуміла, що була лише пішаком, що мріяв стати ферзем.
На металевій галереї над цехом з'явився чоловік. Чорна маска. Довгий силует. Пістолет у руці, опущений до землі.
Максим повільно відступив.
— Ти хто?
Кайто не відповів. Тільки коротко:
— Досить.
Голос розрізав цех так, ніби належав людині, яка звикла, щоб її чули з першого разу, навіть крізь рев доменної печі.
Петренко схопив другу капсулу зі столу.
— Курода хоче мене живим.
— Ні, — сказав Кайто, спускаючись сходами. — Він хоче твою систему. Ти йому більше не потрібен.
Уперше за всю ніч Петренко виглядав по-справжньому самотнім.
— Тоді вбивай.
Кайто опустив зброю.
— Не я. Він подивився на Максима. — Це твоя гра. Курода хоче, щоб ти зробив останній вибір.
Він показав на Петренка.
— Вбити його. І вижити. Або залишити його живим. І дізнатися, хто насправді стоїть за всім цим.
Максим подивився на Петренка. За стінами продовжувала гриміти чужа війна. Десь далеко кричали люди. Горів завод.
Максим підняв капсулу.
— Якщо я дам тобі жити... ти розкажеш усе. Про Куроду. Про Архітекторів.
Петренко кивнув.
— І про те, скільки їх насправді?
Петренко подивився йому в очі.
— Ти не готовий почути відповідь.
Максим усміхнувся.
— Я вже давно не готовий.
Він проковтнув антидот.
Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім Максим впав на коліна. Тіло судомно здригнулося.
Він вдихнув. Глибоко. Вперше за багато годин — просто повітря. Без болю. Без металевого присмаку крові.
— Я живий, — прохрипів він.
Петренко дивився на нього і раптом тихо засміявся. Без радості.
— Тоді все справді закінчилося.
Максим піднявся.
— Ні. Тепер тільки починається.