РОЗДІЛ 20. М'ясорубка

Стара сіра «Шкода», схована глибоко в лабіринті закинутих дарницьких гаражів, здригалася від відлуння вибухів, що докочувалися з території сталеливарного заводу. Лінза сиділа на задньому сидінні, втупившись у тьмяний екран армійського ноутбука. Її пальці літали по клавіатурі, продовжуючи стравлювати частоти мафії Пацо та ЧВК Синдикату. Вона була диригентом цього кривавого хаосу.

Але раптом екран її радіосканера блимнув червоним. Спектрограма, яка до цього показувала рівномірні хвилі перехопленого ефіру, різко спотворилася.

Лінза завмерла. Вона подивилася на консоль. Хтось не просто зрозумів, що накази фейкові. Хтось пустив по її аналоговому сигналу зворотний, агресивний пінг.

— Дідько... — прошепотіла вона, гарячково намагаючись обірвати з'єднання. — Вони не могли пробити аналоговий ретранслятор. Тільки якщо у них немає доступу до військових супутників...

На екрані з'явився ряток коду, який вона не вводила. Хтось зламав її систему ззовні, обійшовши примітивний захист за лічені секунди.

У ту саму мить фари невидимої машини вдарили по стінах гаражного кооперативу. Почувся скрип шин по мокрому гравію. Лінза визирнула у вікно, і її серце впало. Три масивні чорні позашляховики без номерів безшумно перекрили єдиний виїзд із алеї. З них, немов чорні тіні, посипалися люди в повній тактичній екіпіровці. Кібер-відділ ЧВК Синдикату вирахував її фізичну локацію. Загін головорізів, озброєних штурмовими гвинтівками з лазерними цілевказівниками, швидко і професійно брав її машину в кільце.

Червоні промені лазерів затанцювали по склу та металу «Шкоди». Лінза зрозуміла, що це кінець. У неї не було зброї, окрім важкого розвідного ключа під сидінням. Зі зламаною рукою в гіпсі вона не мала жодного шансу. Дівчина відкинулася на спинку сидіння, заплющила очі і приготувалася до смерті. «Пробач, Максе. Далі ти сам», — майнула в її голові остання думка.

Але пострілів не пролунало.

Замість гуркоту автоматних черг Лінза почула лише дивні, вологі звуки. Ніби мішки з піском падали на мокру землю. Вона обережно розплющила очі і визирнула з-за спинки сидіння.

Те, що вона побачила, порушувало всі закони фізики та тактики. З дахів сусідніх гаражів у вузький провулок безшумно падали тіні. Це були люди у високотехнологічному, матово-чорному спорядженні, яке майже не відбивало світло. Вони рухалися з неймовірною, хижою швидкістю.

Один із незнайомців приземлився прямо за спиною найманця ЧВК і невловимим рухом звернув йому шию. Інший підняв коротку зброю з масивним глушником — пролунав тихий свист, і ще двоє бойовиків Синдикату впали на землю з пробитими головами. Це була абсолютна, клінічна зачистка. Загін елітних найманців ЧВК, який мав убити Лінзу, був знищений менш ніж за десять секунд.

До вікна «Шкоди» наблизилася висока постать. Чоловік у чорній тактичній масці, що закривала нижню частину обличчя. Його очі були холодними, як сталь. Він підняв руку в рукавичці і двічі стукнув кісточками пальців по склу.

Лінза, тремтячи від пережитого шоку, опустила вікно на кілька сантиметрів. Чоловік нахилився. Це був Кайто "Оні" Накамура — лідер елітної японської групи найманців «Йокай». Він подивився на розбите обладнання Лінзи з ледь помітною повагою.

— User_001 from Tokyo bets on your detective, — сказав він жорсткою, ламаною англійською. Його голос був позбавлений будь-яких емоцій. — Акіра знайшов твій сигнал. Твій аналоговий трюк був непоганим, але наші сервери швидші. Ми прибрали сміття.

Лінза дивилася на нього, не вірячи своїм вухам. — Хто ви такі? Чому ви мені допомагаєте?

Кайто випростався. У його погляді майнула сіра мораль найманця, який не знає слова "співчуття". — Keep working, hacker, — кинув він замість відповіді. — Наш бос має власні плани на Синдикат. Твій Коваль зараз дуже корисний інструмент. Не дай йому померти завчасно.

Кайто розвернувся і зробив жест рукою. Японські найманці розчинилися в темряві так само раптово, як і з'явилися, залишивши Лінзу саму посеред провулка, заваленого трупами ЧВК. Вони не рятували її через доброту. Їхній наймач із Токіо грав у власну гру на руїнах старого Синдикату. І поки інтереси збігалися, вони були щитом. Але Лінза розуміла: якщо надійде інший наказ, цей Кайто вистрілить їй у спину без жодних вагань.

Вона глибоко вдихнула, витерла холодний піт із чола і знову потягнулася до клавіатури.

Тим часом на сталеливарному заводі імені Гагаріна панувало абсолютне, неконтрольоване пекло. Максим Коваль увійшов у самий епіцентр м'ясорубки, яку Лінза спровокувала в ефірі. Майданчик перед плавильним цехом розривався від вибухів гранат, а повітря було густим від свинцю та цегляного пилу.

Токсин у крові детектива добрався до критичної межі. Його годинник невблаганно відраховував останні хвилини, і кожна секунда віддавалася гулом у скронях. Він ледь тримався на ногах. Дихати було настільки важко, ніби він намагався втягнути повітря через соломинку, заповнену водою.

Але парадоксальним чином ця фізична руйнація загострила його розум до стану абсолютного, крижаного фокусу.

Максим не вступав у бій. Він не витягував пістолет. Він ішов крізь поле бою, мов закривавлений привид, покладаючись на єдине, що в нього залишилося — детективну дедукцію. Для звичайної людини ця перестрілка виглядала як хаос. Для досвідченого слідчого це була математика війни.

Він сховався за іржавим остовом старого крана і подивився на дах адміністративної будівлі. Там засів кулеметник ЧВК. Максим не бачив його в темряві, але бачив ритм трасерів. Довга черга — п'ять секунд. Короткі — по дві. Він перевів погляд на залишки цегляної стіни праворуч. Там ховалися бойовики Пацо. Вони відповідали кожні вісім секунд, коли кулеметник перегрівався.

Максим вирахував мертву зону між секторами обстрілу. Це був вузький, триметровий коридор просто неба. Він зачекав. Один, два, три... Кулеметник припинив вогонь. Максим зробив різкий ривок уперед, його тіло нило від болю, але він проскочив відкриту ділянку рівно за мілісекунду до того, як кулі мафії вдарили в асфальт позаду нього.