РОЗДІЛ 18-Сліпота 2 частина

ЧАСТИНА 4: Вага спасіння

Холодний метал сталевої опори під закривавленою долонею здався Максиму найреальнішою річчю в цьому хімічному пеклі. Він стояв на колінах, важко спираючись на двотаврову балку. Дихання зі свистом виривалося з його грудей, а з розсіченої долоні, якою він щойно повернув себе до реальності, на бетон повільно крапала кров.

У суцільному їдкому диму перед ним заборсався людський силует. Робітник був прив’язаний до балки так туго, що пластикові стяжки врізалися в його зап’ястя до м’яса.

— Ммм! Мммм! — промичав заручник, здригаючись від жаху. Він не бачив Максима, він відчував лише, як хтось невидимий у темряві торкнувся його ноги.

— Тихо. Не рухайся, — прохрипів Коваль. Він намацав обличчя чоловіка і різким, але точним рухом леза розрізав широкий скотч, що закривав йому рота.

Чоловік судомно ковтнув повітря і одразу ж зайшовся кашлем від диму. — Боже… не чіпай мене! — зашепотів він, і його голос зірвався на істеричний писк. — На мені щось є! Воно пікає! Він сказав, якщо я смикнуся…

— Я знаю, що сказав цей виродок, — Максим піднявся на ноги, ховаючи ніж і дістаючи з кишені мініатюрні кусачки з діелектричними ручками. — Я поліцейський. Дихай повільно.

Його пальці ковзнули по грудях робітника. Нацупкий брезентовий комбінезон був мокрим від поту. Прямо по центру грудної клітки, закріплена монтажним скотчем, висіла пластикова коробка. Вона була невеликою, розміром із портсигар, але від неї відходили два тонкі мідні дроти. Один вів униз, до підлоги, розгалужуючись на мережу мін натискної дії навколо балки. Інший ішов угору, зникаючи десь у темряві під стелею — вочевидь, це був радіорелейний зв'язок із датчиком на вхідних дверях цеху.

Система була примітивною, але безжальною. Якщо двері відчиняються — реле розмикається, сигнал іде на коробку, коробка детонує мінне поле.

Раптом гучномовці під стелею клацнули. — Я дивлюся на тебе через тепловізор, Максе, — голос Володі Петренка пролунав над ними, гучний і спотворений відлунням порожнього цеху. Але цього разу в тоні "Архітектора" не було насмішки. Там звучала напружена, майже хвороблива зацікавленість. — Твій силует світиться яскраво-червоним. Температура твого тіла зараз близько тридцяти дев'яти градусів. Токсин спалює твої судини. Твоє серце б'ється з частотою сто вісімдесят ударів на хвилину. Ти помираєш, Ковалю. Твої руки не здатні втримати навіть склянку з водою, не кажучи вже про те, щоб деактивувати замикач.

Максим зібрав усю слину, що залишилася в пересохлому роті, і сплюнув кривавий згусток на бетон. Він не став відповідати. Він заплющив очі, абстрагуючись від голосу Петренка, від гулу власного серця у вухах, від болю в ребрах. Він перевів усю свою свідомість на кінчики пальців правої руки.

— Ти порушуєш базові закони природи, — продовжував віщати Петренко, і в його голосі прорізалися нотки злості. Його ідеальна картина світу тріщала по швах. — Я дав тобі вибір. Безпечний шлях і життя, або вірна смерть заради шматка м'яса. Чому ти тут?! Чому ти не переступив через нього?! Він ніхто!

— Світи... ліхтариком, — прохрипів Максим заручнику. — У тебе є... в кишені? — Т-так... робочий... — робітник тремтячими пальцями увімкнув старий, затертий ліхтарик-брелок.

Тьмяний жовтий промінь ледь пробив дим, але цього було достатньо. Максим побачив плату. Петренко не брехав: це був замикач, що працював на зворотній тязі струму. Якщо перерізати дріт, що веде до дверей, акумулятор миттєво скине заряд на детонатори мін. Потрібно було зробити шунтування — замкнути ланцюг на самій платі, щоб обдурити систему, перш ніж перерізати зовнішній зв'язок.

— Кинь його, Максе! — зірвався на крик Петренко. Емпатія слідчого зводила його з розуму. Він не міг прорахувати людину, яка свідомо обирає смерть заради незнайомця. — У тебе залишилося менше восьми хвилин! Навіть якщо ти знешкодиш бомбу, ти не встигнеш дійти до мене! Антидот тут! Кинь його і біжи!

Максим витягнув із кишені шпильку — ту саму, якою Лінза колись відкривала замки. Його руки дійсно тремтіли так, ніби він стояв на лютому морозі. Нейротоксин руйнував нервові закінчення.

Він зробив глибокий, хрипкий вдих. Затримав дихання. Тремтіння на секунду припинилося. Одним ювелірним, бездоганним рухом він встромив металеву шпильку між двома контактами реле на платі, закоротивши їх в обхід зовнішнього дроту.

Ідеально. Ланцюг замкнувся сам на себе. Відразу після цього він підніс кусачки до дроту, що вів до дверей, і з силою стиснув ручки. Клац.

Мідний дріт перерізано. Тихо. Вибуху не сталося. Червоний діод на платі просто згас. Пастка була мертва.

Робітник глухо, нестримно заридав, усвідомивши, що щойно відбулося. — Вставай, — скомандував Максим, швидко розрізаючи пластикові стяжки на його руках.

— Ти... ти зламав мою математику, — голос Петренка з динаміків був ледь чутним. Це було абсолютне потрясіння. Лиходій зіткнувся з аномалією, яку не міг осягнути його цинічний розум. — Ти витратив свій час на нуль. Ти мрець, Ковалю. Ти просто ходячий мрець.

— Значить, я заберу тебе з собою в пекло, Володю, — тихо прошепотів Максим.

Він обернувся до робітника, хапаючи його за плечі. Зір детектива тунелювався. Світло ліхтарика здавалося єдиною яскравою плямою в цьому чорно-сірому всесвіті. — Слухай мене. Дивись на мене, — голос Максима був низьким, як гуркіт каміння. — Ти стаєш рівно за моєю спиною. Кладеш руки мені на плечі. І ми йдемо назад. Крок у крок. Слід у слід. Я пам'ятаю дорогу. Якщо ти смикнешся вбік — міни нас розірвуть. Ти мене зрозумів?

— Т-так... крок у крок... — чоловік судомно кивнув, вчепившись у шкіряну куртку Максима.

Вони рушили. Це був найважчий шлях у житті Максима Коваля. Якщо дорогою сюди він боровся лише з власною фізіологією та галюцинаціями, то тепер на його плечах висіла вага іншого, паралізованого страхом життя. Робітник дихав йому в потилицю, спотикався, його ноги тремтіли.