РОЗДІЛ 18-Сліпота 1 частина

ЧАСТИНА 1

Хімія не має жалю. Вона не зважає на силу волі, на благородні мотиви чи на поліцейські жетони. Коли бойовий нейротоксин потрапляє у кров, він просто виконує свій алгоритм — холоднокровно, методично розриваючи зв'язки між нейронами, перетворюючи людське тіло на в'язницю, яка поступово руйнується зсередини.

Максим Коваль зробив ще один крок по розбитому асфальту заводської території, і його праве коліно зрадницьки підігнулося. Він важко впав набік, здерши шкіру на долоні об гострий гравій.

Годинник на лівому зап'ясті безжально відраховував секунди. 11:42.

Одинадцять хвилин і сорок дві секунди до того моменту, як параліч дійде до міокарда, і його серце зупиниться назавжди.

Максим перекинувся на спину, дивлячись у чорне, беззоряне небо над Дарницею. Вітер гнав над промисловою зоною низькі, важкі хмари, що відбивали тьмяне світло міських ліхтарів, створюючи враження, ніби над заводом нависла брудно-помаранчева стеля.

Грудна клітка детектива ходила ходором. Кожен вдих давався зі свистом. Зламані ребра, які він так відчайдушно намагався ігнорувати останні кілька годин, тепер здавалися розпеченими цвяхами, забитими просто в легені. Але найгіршим був не біль у кістках. Найгіршим був крижаний холод, який повільно, міліметр за міліметром, повз від кінцівок до центру тіла. Його пальці на руках уже ледь згиналися, втрачаючи дрібну моторику.

— Вставай, — прохрипів він сам до себе. Смак крові на язиці став настільки густим, що його нудило.

Він перевернувся на живіт, вперся руками в холодний бетон і змусив себе піднятися на ноги. Світ перед очима знову хитнувся. Галюцинації, викликані токсином, відступили після того, як він ударив себе по зламаних ребрах, але їхній відгомін усе ще залишався на периферії зору. Тіні від іржавих труб здавалися йому спотвореними людськими фігурами, що тягнули до нього довгі, кістляві руки.

Попереду, за п'ятдесят метрів, височіла масивна будівля Цеху №4 — цегляного монстра радянської епохи, де колись збирали важку арматуру. Саме звідти виходило слабке, миготливе світло, і саме туди вів слід із розкиданих Петренком підказок — жовтих неонових стрілок, прибитих до бетонних опор.

Володя Петренко чекав на нього там, за цими стінами. Разом із антидотом і фінальною розв'язкою.

Максим потягнув руку під куртку. Його пальці торкнулися холодного металу пістолета і важких титанових капсул у внутрішній кишені. Сім ключів. Він приніс свою частину ставки. Тепер залишалося лише дійти до грального столу.

Він рушив до воріт цеху. Його хода була важкою, хисткою — хода мерця, який відмовляється лягати в труну.

Вхідні двері цеху були промисловими, двостулковими, з товстої сталі, пофарбованої в бляклий зелений колір. З-під нижньої щілини повільно, наче живий організм, виповзав густий сірий дим.

Максим натиснув на масивну дверну ручку. Вона піддалася з гучним, протяжним скрипом незмазаних петель, який луною рознісся порожнім двором.

Щойно двері прочинилися, на Максима обвалилася стіна густого, їдкого диму. Це не був звичайний дим від пожежі. Він пахнув паленою гумою, сіркою та якимись хімікатами, що миттєво обпалили слизову оболонку носа і горла.

Коваль інстинктивно затулив обличчя рукавом куртки і зайшов усередину, зачиняючи за собою двері.

Темрява всередині була майже абсолютною, розбавленою лише густим сірим маревом. Видимість не перевищувала півтора метра. Простір цеху здавався нескінченним — гігантська печера, заставлена невидимими в диму верстатами, металевими конструкціями та сміттям.

Пік. ... Пік.

Тихий, ритмічний електронний звук долинав звідкись із глибини приміщення. Він був слабким, але в абсолютній тиші мертвого заводу лунав чітко.

Раптом, прямо під ногами Максима, з тихим клацанням увімкнулася світлодіодна стрічка. Яскраво-синя лінія неонового світла побігла по бетонній підлозі, звиваючись, як змія, і гублячись десь далеко в хімічному тумані. Вона пролягала вздовж правої стіни, утворюючи вузький, підсвічений коридор завширшки близько метра.

— Радий, що ти встиг, Максе, — голос Володі Петренка пролунав зненацька, оглушливо гучно. Він лунав із кількох потужних промислових гучномовців, закріплених десь високо під стелею. Звук відбивався від бетонних стін, створюючи дезорієнтуючу луну. Здавалося, що Петренко говорить звідусіль одночасно.

Максим підняв голову, намагаючись крізь пекучий біль у очах розгледіти хоча б один динамік. — Залиши антидот, Петренко. Твоя хімія працює повільніше, ніж ти думав, — хрипко крикнув Коваль, заходячись новим нападом кашлю. Цього разу на рукаві залишилася не просто кров, а темні згустки. Токсин почав згортати кров у капілярах.

— О, я не сумніваюся у твоїй витривалості. Ти справжній гладіатор, — голос Петренка вібрував від неприхованого садистського задоволення. В ньому більше не було істерики, яку Максим чув під час відеодзвінка. Тепер це був голос холоднокровного режисера, який розставляє декорації для свого найкращого актора. — Але ти повинен розуміти: щоб потрапити до плавильного котла, де чекаю я, тобі потрібно пройти через цей цех. А цех, як ти вже зрозумів, має свої особливості.

Максим зробив крок уперед, стаючи на синю неонову лінію. — Що ти тут влаштував?

— Іспит на сліпоту, Максиме, — пролунало згори. — Ти любиш рятувати людей, які цього не варті. Ти любиш жертвувати собою заради ілюзії справедливості. Тож я вирішив перевірити, наскільки глибоко ця хвороба вкоренилася у твоєму мозку.

З глибини цеху, звідти, де не було синього світла, а лише непроглядна стіна їдкого диму, пролунав стогін. Це був приглушений, жалюгідний звук, що належав людині з кляпом у роті.

Максим миттєво напружився. Його права рука лягла на руків'я пістолета, хоча стріляти було нікуди. — Кого ти туди притягнув? — прогарчав детектив.

— Випадкового перехожого. Нічного сторожа з сусіднього складу, здається. Я навіть не запитав його імені. Він просто біомаса, Максе. Статистична похибка, — тон Петренка був моторошно спокійним. — Він прив'язаний до сталевої опори рівно по центру цього цеху. І, що найцікавіше, він сидить у центрі мінного поля.