РОЗДІЛ 17-Сюрреалізм

Чорний «Land Cruiser» із розбитим переднім бампером на шаленій швидкості зніс іржавий шлагбаум на в'їзді до старого сталеливарного заводу імені Гагаріна. Важка машина пролетіла ще кілька десятків метрів по розбитому бетону і з вереском гальм зупинилася біля масивного, покинутого ангара-прохідної.

Таймер на годиннику Максима показував 42:15.

Він заглушив двигун, але сидів нерухомо ще кілька секунд, вчепившись побілілими пальцями в кермо. Токсин, який найманець ЧВК вколов йому в метро, розгортав свій чорний прапор у його венах. Фізичні симптоми більше не обмежувалися прискореним серцебиттям. Максим відчув, як його губи німіють, а в роті розливається густий, металевий присмак — ніби він розжував жменю іржавих цвяхів. Дихати ставало дедалі важче, повітря здавалося щільним, як вода.

Він штовхнув двері джипа і вивалився назовні. Його ноги підкосилися, і він ледь не впав на брудний бетон, в останню мить спершись рукою на крило машини.

Заводська територія простягалася перед ним на багато гектарів, перетворившись у його запаленому мозку на справжній нічний кошмар. Це було мертве місто всередині живого Києва. Велетенські труби впивалися в беззоряне небо, наче списи. Лабіринти естакад, іржаві конвеєрні стрічки, масивні цегляні будівлі цехів із вибитими вікнами — усе це було оповите густим, неприродним туманом, який стелився по землі. Подекуди в глибині території спалахувало тьмяне, жовто-гаряче світло від аварійних прожекторів, створюючи ілюзію, ніби завод дихає вогнем.

Максим відірвався від машини і зробив перший крок.

Світ навколо нього несподівано хитнувся. Контури будівель втратили чіткість, розмиваючись по краях. Звук його власних кроків лунав у голові з неприродним, глухим запізненням, ніби він ішов під водою.

Нейротоксин почав діяти на синапси мозку. Він не просто вбивав тіло — він ламав психіку. Хімія руйнувала бар'єри, які Максим роками вибудовував навколо своїх травм. Отрута витягувала на поверхню його найглибше почуття провини.

Він зайшов у вузький прохід між двома цехами. Темрява тут була густою, майже відчутною на дотик. Лише місячне світло пробивалося крізь діри в дахах, креслячи на землі бліді, поламані лінії.

Раптом він почув звук.

Різкий, пронизливий скрегіт металу, що мнеться. Звук автомобільної аварії.

Максим завмер, вихопивши пістолет. Його рука дрібно тремтіла.

— Хто тут? — прохрипів він.

Туман попереду почав закручуватися в спіралі, формуючи об'ємні силуети. Температура повітря різко впала. З темряви виринув перекинутий набік поліцейський броньовик. Метал палав яскравим, безшумним вогнем.

Це була ілюзія, але для мозку Максима вона була абсолютно реальною. Він бачив, як із розбитого лобового скла броньовика повільно виповзає обгорілий силует.

Це був той самий мертвий свідок із першого дня їхньої гри. Людина, яку розчавила фура на перехресті, коли Петренко перемкнув світлофори.

Свідок підняв на Максима обличчя, на якому шкіра обвуглилася і потріскалася до м'язів. Його очі були білими, сліпими більмами.

— Ти обіцяв захистити мене, Ковалю, — голос свідка лунав не ззовні, а прямо в голові Максима, багатократно посилений луною. — Ти поліцейський. Ти сказав, що зі мною нічого не станеться.

— Це не ти, — прошепотів Максим, задкуючи і прикриваючи очі рукою, ніби від жару справжнього полум'я. — Це отрута. Тебе тут немає.

— Я згорів заживо, поки ти дивився, — привид свідка протягнув до нього почорнілу, димлячу руку. З його пальців капав розплавлений пластик. — Твоя гра врятувала тебе, але вбила мене. Здайся, Максе. Ти не врятуєш усіх.

Максим заплющив очі, стиснув зуби і зробив крок прямо крізь палаючий броньовик. Його тіло пробило крижаним дрожем, але коли він розплющив очі, видіння зникло. Залишився тільки порожній, іржавий провулок між цехами.

Він важко сперся на стіну, заходячись у нападі кривавого кашлю. На долоні залишилися яскраві червоні краплі. Токсин уже руйнував судини в легенях.

36:40.

— Я не здамся, — просичав Максим у порожнечу, витираючи губи тильною стороною долоні. — Ти чуєш мене, Володю? Твоя хімія мене не зупинить.

Він рушив далі, пробираючись углиб індустріального лабіринту. Завод Петренка був ідеально підготовленою ареною. Світла майже не було, але шлях уперед був інтуїтивно зрозумілим — широка алея, що вела до центральних доменних печей, де височіли масивні градирні.

З кожним кроком галюцинації ставали все агресивнішими. Токсин б'є по почуттю провини, перетворюючи тіні цехів на привидів.

Максим зайшов у приміщення старого водоочисного колектора. Підлога тут була залита шаром каламутної води. Зі стелі звисали товсті, покриті мохом труби. Звук крапель, що падали у воду, здавався оглушливим — кожен удар відлунював у скронях, як удар барабана.

Вода під його ногами несподівано змінила колір. З брудно-сірої вона стала яскраво-зеленою, неоновою. Вона почала шипіти, пускаючи бульбашки, і кімнату наповнив їдкий, задушливий запах хімікатів.

Максим відсахнувся, ледь не впавши на слизькій плитці. Це була не вода. Це була кислота.

Поверхня кислотного басейну спінилася, і звідти повільно, судомно почала підніматися людська фігура.

Коваль завмер, не в змозі відвести погляд.

З рідини виринув розчинений у кислоті майор Завгородній. Його поліцейська форма перетворилася на чорне лахміття, що прилипло до кісток. Половина його обличчя просто сповзла вниз, оголюючи жовтий череп і пульсуючі м'язи шиї. Завгородній кашляв жовтою піною, намагаючись вхопитися за повітря залишками рук.

— Ти відпустив трубу... — прохрипів привид Завгороднього. Його голос був булькаючим, сповненим нестерпної муки. — Я благав тебе про допомогу. Я хотів жити, Максе. Я був лайном, я брав хабарі, але я хотів жити!

— Ти сам стягував мене вниз! — Максим підняв пістолет, наводячи його на галюцинацію, хоча розумів, що це безглуздо. Його пальці тряслися. Токсин вивертав його душу навиворіт. — Це був інстинкт!