РОЗДІЛ 15-Ілюзія вибору

Петренко на екрані виглядав жахливо. Його обличчя було блідим, під очима залягли глибокі чорні тіні, а губа, яку він розбив у нападі люті, коли Максим врятував його матір, запеклася чорною кіркою. Але в його очах більше не було тієї розгубленості. Там була абсолютна, чиста, дистильована жорстокість.

— Як тобі краєвид із вершини, Максиме? — голос колишнього слідчого був хрипким і тихим. — Ти бачиш місто? Бачиш цих мурах унизу, які стрибають під музику?

— Де Лінза? — проричав Максим, стискаючи планшет так, що екран ледь не тріснув.

— Твоя хакерка? Поняття не маю. Мої снайпери загубили її тепловий слід пів години тому, — Петренко байдуже знизав плечима. — Вона виявилася розумнішою за тебе. Вона сховалася. А ти... ти побіг рятувати манекен. Твоя емпатія робить тебе передбачуваним. А передбачуваність — це слабкість.

Максим важко опустився на сидіння кабінки. Вітер завивав у розбите скло. — Чого ти добиваєшся, Володю? Ти втратив усе. Ти хочеш убити мене? Тоді прийшли своїх бойовиків сюди. Я чекаю.

— Убити тебе? Ні, Максе. Смерть — це занадто легкий вихід для святих, — Петренко нахилився ближче до камери. — Ти зруйнував мою філософію в лікарні. Ти довів, що готовий спалити ключі заради життя старого монстра. Мої VIP-клієнти в Даркнеті були в шоці. Ставки на твою святість злетіли до небес. Але я знаю правду. Я знаю, що кожна людина має межу. І зараз ми її знайдемо.

Екран планшета розділився навпіл. На лівій половині з'явилося зображення з камери нічного бачення. Це був якийсь сирий, бетонний підвал. Біля стіни на колінах стояли троє людей: двоє чоловіків і одна жінка. Їхні роти були заклеєні скотчем, очі вирячені від жаху. Позаду них стояли троє найманців ЧВК у глухих балаклавах, тримаючи пістолети біля їхніх потилиць.

На правій половині екрана було інше зображення. Це був простір під головною сценою Дня міста. Величезні металеві ферми, мотки товстих кабелів. І просто по центру, прикріплена до головної несучої опори, висіла масивна вибухівка з армійського пластиду. На електронному таймері бомби світилося 06:00. Шість хвилин.

Максим відчув, як нудота підкочує до горла.

— Ліворуч — три останні Зберігачі Синдикату, — голос Петренка звучав як вирок. — Ті самі, яких я зібрав за кадром. У них знаходяться восьмий, дев'ятий і десятий ключі. Праворуч — опора головної сцени. На площі зараз близько п'ятнадцяти тисяч людей. Якщо ця бомба вибухне, сцена вагою в п'ятдесят тонн обвалиться прямо в натовп, а ударна хвиля і вогонь зроблять решту. Це буде найбільший теракт у Європі за останні сто років.

— Ти божевільний виродок, — прошепотів Максим. — Там діти... Там тисячі невинних...

— Там біомаса, Максе! — зірвався на крик Петренко, бризкаючи слиною в камеру. — Жалюгідне стадо, яке сьогодні гуляє, а завтра буде гризти одне одному глотки за шматок хліба! Мені плювати на них! Це все тільки для тебе!

Петренко віддихався, повертаючи собі контроль. — У тебе шість хвилин. Підвал зі Зберігачами знаходиться на вулиці Сагайдачного, в трьох кварталах від тебе. Сцена — прямо під тобою. Ти фізично встигаєш тільки в одне місце.

Володя посміхнувся своєю мертвою, крижаною посмішкою. — Якщо ти побіжиш до Зберігачів і врятуєш їх, ти отримаєш ключі. Ти виграєш гру Синдикату і забереш свої мільярди. Але бомба на сцені вибухне, і на твоїх руках буде кров тисяч людей. Якщо ж ти побіжиш розміновувати сцену... мої люди пустять кулі в потилиці Зберігачам рівно через шість хвилин, і я заберу ключі собі. Ти врятуєш натовп, але назавжди втратиш гру.

Таймер на екрані показав 05:30.

— Рятуй світ або рятуй гру, Максе. Час пішов. Камери дронів Синдикату вже транслюють твій вибір усім мільярдерам на планеті. Покажи їм, хто ти такий.

Зв'язок обірвався. На екрані залишилися тільки два відеопотоки: троє людей, які плакали під дулами пістолетів, і таймер бомби під сценою, що невблаганно відраховував секунди до масової м'ясорубки.

Максим не витратив на роздуми жодної секунди. Мільярди доларів, ключі, офшори Синдикату — все це було сміттям порівняно з людським життям. Він був поліцейським. Не героєм з коміксів, не святим мучеником, а просто копом, який складав присягу захищати тих, хто не може захистити себе.

Він розвернувся і вистрибнув із розбитого вікна кабінки на технічні сходи. Спуск зайняв у нього вдвічі менше часу, ніж підйом. Він практично ковзав по металевих трубах, здираючи шкіру на долонях до крові. Коли до землі залишалося метрів п'ять, він просто стрибнув.

Удар об асфальт вибив із нього повітря. Коліно нестерпно хруснуло, але Максим, перекотившись через плече, одразу ж піднявся на ноги і побіг.

— Розступіться! Поліція! З дороги! — хрипів він, вриваючись у натовп на площі.

Люди невдоволено відсахувалися від закривавленого, брудного чоловіка з божевільним поглядом. Хтось фотографував його на телефон. Хтось кричав образи. Музика ревіла так, що земля тряслася.

Максим пробивався крізь це людське море, як криголам. На його годиннику залишалося 04:10.

«Він обіграв мене,» — билася думка в його голові, поки він біг. «Петренко знав, що я виберу натовп. Він знав, що я ніколи не пожертвую тисячами заради ключів. Цей вибір — ілюзія. Він просто ізолював Зберігачів, щоб безперешкодно стратити їх і забрати їхні ключі, прикрившись мною.»

Це була геніальна, хоч і абсолютно садистська тактика. Петренко перетворив емпатію Максима на його ж клітку.

Ось і сцена. Гігантська конструкція з металевих ферм, екранів та піротехнічних установок. Попереду неї стояв кордон муніципальної охорони. Максим не став показувати жетон. Він просто з розгону перестрибнув через металевий турнікет, збивши з ніг одного з охоронців, і пірнув у чорну щілину під помостом сцени.

— Гей! Ти куди?! Тримай його! — закричали охоронці, але було занадто темно, і вони побоялися лізти за ним у сплетіння кабелів під високою напругою.