РОЗДІЛ 14-Місто гуляє (Свято на кістках)

День міста завжди був для столиці моментом катарсису. Після важких робочих буднів, заторів і смогу мільйони людей висипали на центральні вулиці, щоб відчути себе живими.

Хрещатик і Майдан Незалежності були повністю перекриті для транспорту. Натовпи людей, ятки з вуличною їжею, вогняні шоу і тисячі неонових вивісок зливалися в єдиний, пульсуючий організм. Пахло смаженими каштанами, солодкою ватою, пивом і парфумами. Для звичайної людини це було свято.

Для Максима Коваля, який повільно пробирався крізь цей радісний натовп, це була гігантська, яскраво освітлена м'ясорубка, яка от-от мала увімкнутися.

Кожен крок віддавався гострим, пекучим болем у грудях. Під чорною, непримітною курткою його тіло було туго перетягнуте еластичними бинтами, але зламані ребра давали про себе знати. Кетанов, який він прийняв годину тому, лише трохи приглушив агонію, залишивши натомість важкий, металевий присмак на язиці та легке запаморочення.

Скіф лежав у комі. Лінза була десь там, у натовпі, перетворившись на його єдині очі. Максим залишився абсолютно сам у цьому морі людей.

Зі сторони головної сцени, змонтованої прямо посеред площі, вдарила акустична хвиля такої сили, що земля під ногами вібрувала. Хедлайнерами вечора був якийсь андеграундний гурт. Їхня музика була жахливим, але гіпнотичним міксом: важкий, спотворений індустріальний бас змішувався з пронизливим, тваринним ревом традиційної карпатської трембіти. А зверху на цей хорор-хардкор лягав скажений, металевий стукіт цимбалів.

Цей звук не був святковим. Він був тривожним. Він проникав під шкіру, викликаючи первісне відчуття небезпеки. Трембіта завивала, наче звір перед смертю, маскуючи будь-які інші звуки в радіусі кілометра.

Максим торкнувся мініатюрного навушника у вусі. — Лінзо. Я біля Європейської площі. Який у нас статус? — прохрипів він, намагаючись, щоб його голос не тремтів від болю.

У навушнику почувся тихий тріск статики. — Я на позиції. Дах торгового центру, — голос дівчини був зосередженим і холодним.

Вона сиділа на краю даху, сховавшись у глибокій тіні вентиляційних шахт. На неї був накинутий чорний капюшон. Її «кібер-магія» померла в холодильнику разом із жорсткими дисками. Тепер у неї був лише модифікований армійський тепловізор, потужний бінокль і планшет із завантаженими офлайн-схемами міських комунікацій. Вона працювала руками, як класичний детектив-аналітик, вираховуючи вектори загроз у реальному часі.

— Максе, справи кепські, — продовжила Лінза. — Я сканую дахи по периметру Майдану. Вони більше не ховаються. Бачу три... ні, чотири снайперські пари. Важка оптика. Це ЧВК Синдикату. Вони займають позиції з ідеальними секторами обстрілу площі.

Максим подивився на тисячі людей навколо себе. Студенти, сім'ї з дітьми, закохані пари. Вони сміялися, пили каву, фотографувалися на тлі неонових інсталяцій. Вони навіть не підозрювали, що на них дивляться крізь оптичні приціли гвинтівок калібру .338 Lapua Magnum.

— Чому вони не стріляють по мені? Я йду по відкритій місцевості, — Максим зціпив зуби. — Тому що ти більше не ціль. Ти — глядач, — гірко відповіла Лінза.

І вона мала рацію.

У кишені детектива завібрував старий кнопковий телефон, який він купив годину тому в переході. Максим підніс його до вуха.

— Володю, — спокійно сказав Коваль.

З динаміка пролунав голос Петренка. Але він відрізнявся від усього, що Максим чув раніше. У ньому більше не було тієї самовпевненої, зверхньої манірності «Архітектора», який грав у шахи людськими життями. Це був голос людини, яка втратила глузд. Голос м'ясника, чия ідеологія була розбита вщент.

— Тобі подобається музика, Максе? — Петренко важко дихав. — Чуєш, як виють ці труби? Як перед кінцем світу.

— Відклич своїх найманців із дахів, Петренко. Твоя гра закінчилася. Ти втратив Привида. Ти втратив контроль, — Максим говорив тихо, але кожне слово було як постріл. — Ти влаштував усе це, щоб довести свою правоту. Але ти програв.

— ПРОГРАВ?! — раптом заверещав Петренко так, що Максим змушений був відсунути телефон від вуха. — Ти думаєш, ти переміг, бо врятував ту стару відьму в лікарні?! Ти пожертвував моїми ключами заради монстра! Ти зламав мою дошку! Тому більше ніяких шахів, Ковалю! Ніяких квестів! Ніяких Зберігачів, які чекають у газових камерах чи розумних будинках!

Петренко істерично засміявся. — Ти думав, ми гратимемо в кішки-мишки до останнього ключа? Ні. Поки ти зашивав свої ребра і лив сльози над Скіфом, мої люди просто прийшли до трьох останніх Зберігачів. Знаєш, що я зробив? Я не придумував для них витончених випробувань. Я просто пустив їм кулі в лоби. Прямо в їхніх ліжках. І забрав ключі.

Максим похолов. Рутина була зламана. Петренко змінив правила. Він зібрав частину ключів за кадром, просто вдавшись до грубої, примітивної сили.

— У тебе сім ключів. У мене чотири. І я заберу твої сьогодні, — голос Володі став крижаним. — Я більше не хочу доводити тобі, що люди гнилі. Я просто хочу втопити тебе в їхній крові. Ти любиш рятувати цивільних? Добре. Давай подивимося, як швидко ти зламаєшся, коли вони почнуть помирати сотнями на твоїх очах. Зробиш крок з площі — мої снайпери відкриють вогонь у натовп.

Зв'язок обірвався.

Максим завмер посеред людського потоку. Низькочастотний бас із головної сцени бив по внутрішніх органах. Рев трембіти змішувався зі сміхом дітей. Він зрозумів увесь масштаб катастрофи. Це не було завершення гри. Це був масовий терор розбитого ідола.

— Лінзо. Він змінив тактику, — швидко промовив Максим у навушник. — Він стратив останніх Зберігачів. Йому більше не потрібні шоу. Він готує бійню прямо тут.

— Максе, я бачу рух, — голос дівчини раптом став максимально напруженим. — Перехрестя Хрещатика і Прорізної. Там стоять поліцейські бетонні блоки. Але одна з вантажівок комунальних служб щойно відтягнула блок убік. Вони відкрили проїзд у пішохідну зону!