РОЗДІЛ 13-Найважче дихання

Запах крові і спирту в'ївся в стіни підпільної клініки на околиці Троєщини. Це була просто брудна кімната з кахельними стінами, де знайомий хірург Скіфа — старий чоловік із тремтячими руками, але твердим поглядом — мовчки робив свою роботу.

Максим сидів на підлозі в коридорі, притулившись потилицею до холодної стіни. Він щойно забинтував свої зламані ребра новим шаром еластичного бинта, але це вже не допомагало. Тіло детектива перетворилося на суцільний згусток болю. Кожен вдих давався з таким зусиллям, ніби він ковтав бите скло.

За дверима операційної було тихо. Скіф лежав там, на металевому столі, підключений до крапельниць. Арматура не зачепила серце, але розірвала печінку і легеню. Він втратив занадто багато крові. Хірург сказав, що життєво важливі органи зашиті, але ветеран впав у глибоку кому. Шанси на те, що він прокинеться до кінця тижня, дорівнювали нулю. Головний щит їхньої команди був розбитий.

Лінза сиділа поруч із Максимом, обхопивши коліна здоровою рукою. На її обличчі застиг шок. Вона дивилася на свої кросівки, заляпані кров'ю Скіфа. — Ми вбили його, Максе, — прошепотіла вона сухими губами. — Ми спалили серверну, але якою ціною?

— Ми спалили не просто серверну, — голос Максима був глухим, ніби лунав із могили. — Пластид і дизель зробили свою справу. Коли вибухнули резервуари, полум'я пішло в підземні комунікації. Привид був не в Дубаї, Лінзо. Він був там. У бункері під ангаром. Ми зварили його заживо.

Лінза підняла на нього широко розплющені очі. Вона зрозуміла. Вони відрізали Володі Петренку його цифрові руки. Його найманці були знищені у вогні. Його головний архітектор безпеки був мертвий. Петренко вперше з початку цієї гри залишився сліпим.

Раптом у кишені Максима завібрував телефон. Це був той самий захищений апарат, на який приходили повідомлення від Синдикату. Коваль повільно дістав його. На екрані світився невідомий номер. Але це був не просто текст. Це був відеовиклик.

Максим натиснув «Прийняти».

На екрані з'явилося обличчя Володі Петренка. Але воно змінилося. Ідеально зачесане волосся розтріпалося. Краватка була зірвана, верхні ґудзики сорочки розстебнуті. Його очі, завжди холодні і розважливі, тепер гарячково блищали, а зіниці були розширені.

— Ти спалив його, — голос Петренка вібрував від ледь стримуваної істерики. Це більше не був голос кримінального генія. Це був голос загнаного щура. — Ти спалив мого Привида, Ковалю. Ти спалив мою систему!

— Ти сам запросив нас на це свято, Володю, — Максим дивився в екран абсолютно порожніми очима. — Гра вийшла з-під твого контролю. Ти втратив мафію, ти втратив ЧВК, ти втратив хакера. Ти залишився один. Здавайся.

— Здаватися?! — Петренко несподівано розреготався. Це був страшний, надтріснутий сміх психопата, який остаточно втратив зв'язок із реальністю. — Ти думаєш, що ти переміг? Ти думаєш, що твоя самопожертва і ця твоя жалюгідна мораль чогось варті? Ти відпустив трубу з майором у кислоту! Ти вбивця, Максе! Такий самий, як я! Я доведу цьому світу, що ти фейк! Що всі ви — просто лицемірні тварини!

— Що тобі потрібно? — жорстко перервав його Максим.

— Приїжджай до приватної клініки «Едем» на Печерську. Палата реанімації номер один, — Петренко наблизився до камери, його обличчя спотворила гримаса ненависті. — Там лежить дев'ятий Зберігач. І це не просто Зберігач. Я підготував для тебе фінальний іспит на людяність, Ковалю. Приїжджай один. Якщо ти не з'явишся через двадцять хвилин, Зберігач помре. Час пішов.

Екран погас. Максим повільно піднявся, спираючись на стіну. Його ноги тремтіли.

— Максе, ти не можеш туди їхати, — Лінза схопила його за куртку. — Це пастка! Він божеволіє. Він просто хоче застрелити тебе!

— Якщо він хотів би мене застрелити, він би зробив це на заводі, — Коваль перевірив магазин свого пістолета і сховав його в кобуру. Потім дістав із кишені восьму титанову капсулу, яку йому віддав Федір, і міцно стиснув її в кулаці. — Залишайся зі Скіфом. Замкни двері. Нікому не відчиняй. Я повинен закінчити це.

Він вийшов у ніч, залишаючи за собою запах крові та безнадії.

Приватна клініка «Едем» була фортецею для багатіїв. Але сьогодні вночі вона нагадувала склеп. Автоматичні двері були розчинені, на ресепшені нікого не було. Петренко, вочевидь, використав останні залишки своїх цифрових протоколів або просто підкупив персонал, щоб розчистити територію.

Максим ішов стерильними коридорами, тримаючи пістолет напоготові. Його кроки відлунювали в абсолютній тиші. Палата реанімації №1 знаходилася в самому кінці коридору. За скляними дверима горіло тьмяне синє світло.

Коваль штовхнув двері ногою і зайшов усередину. У центрі великої, заставленої складною медичною апаратурою палати стояло ліжко. На ньому лежала літня жінка. Вона була неймовірно худою, її шкіра нагадувала пергамент, а очі були заплющені. До її рота була підведена гофрована трубка апарату штучної вентиляції легень (ШВЛ). Машина ритмічно, з тихим шипінням, вкачувала повітря в її слабкі груди.

Раптом плазмовий телевізор на стіні палати увімкнувся. На ньому з'явилося обличчя Володі Петренка. Він сидів у якомусь темному приміщенні, освітленому лише моніторами.

— Вітаю в реанімації, Максе, — голос Володі з динаміків був тихим, але в ньому відчувалася отрута. — Дозволь представити тобі дев'ятого Зберігача Синдикату. Лідія Петренко. Моя мати.

Максим завмер, опустивши пістолет. Він подивився на жінку на ліжку. — Твоя власна мати? Ти зробив її Зберігачем?

— Захарченко зробив її Зберігачем. Це була його гарантія моєї відданості, — Петренко зціпив зуби. — Але я не проти. Вона заслужила це. Ця жінка все моє дитинство вбивала в мене слабкість. Вона била мене, принижувала, вчила, що виживає лише той, хто б'є першим. Вона створила монстра, Максе. Вона створила мене.

Максим підійшов ближче до апарату ШВЛ. На панелі управління машини він побачив те, чого там не повинно було бути. Замість медичного монітора до апарату був приварений масивний металевий блок із двома слотами для титанових капсул. І збоку від нього, у прозорому боксі, лежала дев'ята капсула. Ключ.