РОЗДІЛ 12-Мертва гавань

Рибальський півострів зустрів їх пронизливим вітром із Дніпра та густим, майже молочним ранковим туманом. Ця частина міста завжди здавалася чужорідною, застиглою в епосі радянської індустріалізації. Іржаві остови кораблів, покинуті доки, розбиті бетонні плити та велетенські портові крани, що височіли над водою, мов скелети металевих динозаврів.

Побита сіра «Шкода» повільно, з вимкненими фарами, закотилася за високий бетонний паркан колишнього судноремонтного заводу.

Скіф заглушив двигун. Тиша миттєво поглинула салон, перериваючись лише потріскуванням металу, що остигав. Ветеран відкинувся на сидінні і важко видихнув. Його обличчя було сірим від втоми, а під лівою ключицею, де під курткою ховалася зашита рана, розпливлася нова темна пляма.

— Ми на місці, — сухо констатував Скіф, перевіряючи затвор свого карабіна. — Далі пішки. Лінзо, що в ефірі?

Дівчина сиділа на задньому сидінні, схилившись над планшетом, освітлена тьмяним блакитним світлом. Її ліва, здорова рука швидко ковзала по екрану. — Радіоефір чистий, — прошепотіла вона. — Але теплове випромінювання зашкалює. За двісті метрів звідси, у старому ангарі біля доків, працюють три потужні дизель-генератори військового зразка. Від них ідуть товсті силові кабелі просто під землю. Це воно, Максе. Ферма Привида. Серце їхньої цифрової імперії.

Максим Коваль сидів на пасажирському сидінні, дивлячись у туман. Його зламані ребра пульсували тупим болем при кожному вдиху, але він ігнорував його. Емоцій більше не було. Залишився тільки холодний розрахунок і жага дістатися до горла Володі Петренка.

— Якщо ми знищимо цю серверну, Привид стане сліпим і глухим, — голос Максима був позбавлений будь-яких інтонацій. — Без нього Петренко втратить контроль над камерами, світлофорами, перехопленням зв'язку. Він знову стане звичайною людиною з пістолетом.

Скіф кивнув, дістаючи з-під сидіння важку брезентову сумку. Він витягнув звідти чотири бруски пластиду C4, моток дротів і кілька детонаторів. — Звичайна людина з пістолетом — це клієнт, з яким ми вміємо працювати, — ветеран розкидав вибухівку по підсумках свого розвантажувального жилета. Потім він дістав із сумки масивний, одноразовий реактивний гранатомет РПГ-22 і закинув його за спину. — Я закладу заряди на генератори та головні вузли серверної. Ти прикриваєш. Дрібна, ти йдеш за нами крок у крок. Щойно я дам сигнал, ми стираємо цю локацію з лиця землі.

Максим подивився на напарника. Скіф тримався на одній лише силі волі та бойових рефлексах. — Ти впевнений, що дотягнеш? — тихо запитав Коваль. — Не дочекаєшся, командире, — Скіф криво посміхнувся. — Помру, коли ми вип'ємо пива на могилі Петренка. Пішли.

Вони вийшли в холодну мряку. Троє тіней безшумно рухалися між іржавими контейнерами та покинутими вагонами. Запах гнилої води змішувався з ароматом машинного мастила. Попереду крізь туман вимальовувався масивний силует Ангара №4. Звідти долинало низьке, рівне гудіння, від якого ледь відчутно вібрувала земля.

Максим підняв стиснутий кулак. Команда завмерла. Біля масивних залізних воріт ангара не було охорони. Жодної машини. Жодного патруля.

— Надто тихо, — прошепотів Скіф, притискаючи карабін до плеча. — Такі об'єкти не залишають без нагляду. Навіть якщо Привид сподівається на свою невидимість у Даркнеті. — У нього немає вибору, — відповіла Лінза з-за спини Максима. — Петренко забрав усіх "чистильників" Синдикату і мафію Пацо, щоб шукати нас у місті. Вони не очікували, що Федір здасть локацію.

Максим підійшов до бічних технічних дверей. Замок був складним, електронним. Лінза дістала з кишені моток дротів і невеликий дешифратор. За пів хвилини маніпуляцій лівою рукою над контактами магнітного зчитувача пролунав тихий клік. Двері відчинилися.

Вони зробили крок у темряву ангара, і назустріч їм ударила хвиля сухого, гарячого повітря.

Ангар зсередини нагадував космічний корабель, який зазнав катастрофи на звалищі. Сотні чорних серверних стійок вишикувалися в ідеальні геометричні ряди. Мільйони крихітних зелених і синіх світлодіодів моргали в напівтемряві, створюючи сюрреалістичну картину. Гудіння потужних систем охолодження стояло таке, що доводилося говорити майже криком.

— Боже мій... — прошепотіла Лінза, її очі розширилися від благоговіння і жаху водночас. — Це не просто серверна. Це нейромережа. Вони прогнали сюди терабайти даних усього міста.

— Скіфе, починай закладати вибухівку, — скомандував Максим, тримаючи пістолет обома руками. — Нам потрібно п'ять хвилин, і ми зникаємо. Лінзо, підключися до їхнього головного терміналу. Знайди будь-які файли, імена, транзакції, перш ніж ми все спалимо.

Скіф мовчки розчинився між рядами стійок, дістаючи пластид. Лінза побігла до центрального скляного куба, де стояв масивний стіл із шістьма моніторами. Вона підключила свій планшет через товстий оптичний кабель і почала швидко вводити команди.

Максим стояв біля входу в скляний куб, водячи стволом по темних кутках. Його серце билося нерівно. Інтуїція кричала, що щось не так.

— Максе... — голос Лінзи раптом здригнувся. Вона перестала друкувати. — Що там? Знайшла файли? — Максе, тут немає захисту.

Детектив обернувся. — Що значить немає захисту? — Привид — параноїк. Його алгоритми вбивали будь-кого, хто навіть наближався до його портів. А тут... система відкрита. Вона пустила мене без пароля. Це... це Honeypot. Пастка.

Рівно в цю секунду всі шість моніторів на столі перед Лінзою різко почервоніли. Зелені діоди на тисячах серверів у всьому ангарі одночасно змінили колір на криваво-червоний. Гудіння кулерів змінило тональність на високу, тривожну ноту.

На центральному екрані з'явився стилізований цифровий силует. Привид. А потім з динаміків під стелею пролунав спокійний, оксамитовий голос Володі Петренка.

— Ви дійсно думали, що старий Федір випадково почув гудок із заводу "Арсенал"? — голос колишнього слідчого вібрував у гарячому повітрі. — Ви думали, що я залишу архітектуру свого бога беззахисною?