РОЗДІЛ 8-П'яте Коло

За вікном "Шкоди" швидко сутеніло. Місто занурювалося у вечірні затори. Скіф увімкнув поліцейський сканер, і салон наповнився тривожним тріском ефіру. «Увага всім постам. У місті введено план "Перехоплення" та режим антитерористичної операції. До патрулювання залучено спецназ СБУ. Центр перекрито». — Вони підняли по тривозі цілу армію, — потерла очі Лінза. Її голос був слабким. — Максе, ми на ногах уже майже дві доби. Якщо нас зупинять на блокпості, ми трупи.

Лінза сиділа на задньому сидінні, втупившись у екран ноутбука. Її обличчя в блакитному світлі монітора виглядало блідим і виснаженим. — Координати вказують на старий вентиляційний ствол, — тихо сказала вона, порушивши важку тишу в салоні. — Глибина — близько шістдесяти метрів під землею. Це законсервована станція метро "Львівська брама". Її будівництво заморозили ще в дев'яностих через проблеми з ґрунтовими водами. Зараз там наполовину затоплений бетонний лабіринт.

Скіф заглушив двигун біля масивної іржавої решітки, що закривала вхід до підземелля. — "П'яте коло пекла" за Данте — це Стікс. Болото, в якому вічно б'ються і топлять одне одного гнівні душі, — похмуро прокоментував ветеран, перевіряючи магазин. — Як Петренко встиг змонтувати все це за один день? — Він нічого не монтував, — гірко відповів Максим. — Усі ці підземелля, кислотні ванни, глухі бункери — це стара інфраструктура Синдикату. Захарченко будував їх роками для страт і тортур своїх ворогів. Володя просто забрав собі пульт від цієї імперії жаху. І зараз він тисне на кнопки. Петренко любить символізм.

Максим Коваль мовчав. Він дивився на темний провал вентиляційної шахти, відчуваючи, як холодний піт виступає на спині попри біль у перебинтованих ребрах. Він знав це місце. — Це не просто символізм, Скіфе, — голос детектива був глухим, наче він говорив із потойбіччя. — Сім років тому в цих тунелях криміналітет влаштував страту. Там знайшли тіло мого першого напарника, Андрія. Його катували три дні. А справу зам'яли "згори".

Лінза відірвала погляд від екрана. Вона зрозуміла. Петренко не просто вибрав страшну локацію. Він вибрав місце, де похована найбільша травма Максима. Він бив по його гніву.

— Максе, ти не зобов'язаний туди спускатися, — обережно сказала дівчина. — Ми зі Скіфом можемо... — Ні. Він кличе мене, — відрізав Коваль, відкриваючи дверцята. Він дістав із багажника потужний тактичний ліхтар і пересмикнув затвор пістолета. — Якщо я не піду, він знищить ключ.

Вони зірвали іржавий замок за допомогою монтування Скіфа і почали спуск нескінченними бетонними сходами. Повітря ставало дедалі важчим, пахло сирістю, пліснявою та застояною водою. Температура стрімко падала.

Спуск зайняв п'ятнадцять хвилин. Коли вони нарешті вийшли на платформу недобудованої станції, промені їхніх ліхтарів вихопили з темряви моторошну картину. Величезний, склепінчастий зал був затоплений чорною водою по коліно. Зі стелі звисали сталактити з бруду та іржі. Краплі води гучно падали в чорне дзеркало підземного озера, створюючи ідеальну акустику справжнього склепу.

— Лінзо, що по зв'язку? — пошепки запитав Скіф, водячи стволом по темних кутках. — Глухо, як у танку. Навіть мій супутниковий модем тут не проб'є, — вона підняла свій захищений планшет. — Але тут є локальна мережа. Хтось протягнув сюди оптоволокно і встановив роутери. Нас чекають.

— Ідемо у воду. Ступайте слід у слід, — скомандував Максим.

Крижана вода миттєво просочила їхні черевики і штани. Кожен крок відлунював під бетонними склепіннями. Вони пройшли близько п'ятдесяти метрів, заглиблюючись у центральний зал станції, коли раптом простір навколо них спалахнув.

Десятки потужних будівельних прожекторів, розставлених по краях платформи, увімкнулися одночасно, осліплюючи команду. Коли очі Максима звикли до світла, він побачив те, заради чого Петренко затягнув їх у цей Стікс.

Посередині затопленої платформи, на невеликому бетонному підвищенні, стояв масивний металевий стілець. До нього товстими пластиковими стяжками була прив'язана людина. Чоловік був у брудному, порваному діловому костюмі. Його обличчя було вкрите синцями, губа розбита, а очі божевільно бігали по сторонах.

Максим опустив зброю. Його дихання перехопило. — Майор Воронов... — прошепотів Коваль.

Колишній начальник його відділку. Людина, яка була для Максима наставником, коли він тільки прийшов у поліцію. І та сама людина, яка продала його напарника Андрія мафії сім років тому. Воронов був корумпованим щуром, який роками отримував гроші від Синдикату і особисто зламав Максиму кар'єру, коли той спробував докопатися до правди.

Два роки тому Воронов пішов на "почесну пенсію" і зник. І ось тепер він сидів перед ним — шостий Зберігач.

На стіні за спиною зв'язаного майора раптом ожив гігантський плазмовий екран, захищений товстим плексигласом. На екрані з'явилося ідеально виголене, спокійне обличчя Володі Петренка. Він сидів у шкіряному кріслі з келихом вина, випромінюючи абсолютну впевненість.

— Вітаю в п'ятому колі, Максиме, — голос Петренка багаторазовою луною відбився від бетонних стін. Воронов на стільці заскиглив і спробував вирватися, але стяжки врізалися в плоть. — Я ж обіцяв, що ми знайдемо твій тригер.

— Ти хворий виродок, Володю, — Максим зробив крок до екрана, вода з плескотом розійшлася під його ногами. — Ти притягнув сюди цього старого щура, щоб я зробив твою брудну роботу?

— Я притягнув його сюди, щоб дати тобі шанс на справедливість, — Петренко зробив ковток вина. На його губах грала легка посмішка. — Ця людина продала твого напарника на смерть. Вона зламала тобі життя. Він — абсолютний бруд. І він — шостий Зберігач.

Лінза швидко підійшла до Воронова з планшетом, скануючи його на наявність сигнатур. — Максе... — голос дівчини здригнувся. — Капсули при ньому немає. Але сканер показує сигнал. Він... він у нього всередині.

Екран Петренка наблизився. — Саме так. Сорок хвилин тому я змусив майора проковтнути шосту металеву капсулу. Але це не просто шматок сталі. Я трохи модифікував її. Зовнішня оболонка капсули зроблена зі спеціального біорозкладного полімеру.