РОЗДІЛ 6-Клятва і Кров

Тієї ночі боги з Французької Рів'єри програли свої двадцять мільйонів євро. Вони програли їх не через збій у своїх квантових алгоритмах і не через помилку в теорії ймовірностей. Вони програли, бо математика Даркнету, здатна прорахувати жадібність, хіть і страх, виявилася абсолютно безсилою перед людською совістю.

Коли Максим Коваль вибіг із двору на вузьку, залиту дощем і тьмяним світлом ліхтарів вулицю, шлях йому перегородив поліцейський "Пріус". Його синьо-червоні мигалки розрізали темряву, сліплячи очі. Двері машини розкрилися ще до повної зупинки, і двоє патрульних — зовсім молоді хлопці, сержанти, які скоріше за все ще рік тому сиділи за партами академії — вискочили назовні, ховаючись за відкритими дверцятами.

— Поліція! Кинь зброю! На землю, лицем вниз! — голос першого сержанта зірвався на високу ноту. Його руки, що стискали табельний "Форт", відверто тремтіли.

Вони впізнали його. Петренко подбав про те, щоб обличчя Максима Коваля, "копа-зрадника", "вбивці", було на кожному робочому планшеті міського патруля. Для цих хлопців він був найнебезпечнішим злочинцем у країні.

Максим завмер. Дощ стікав по його порізаному, брудному обличчю. Його власний важкий пістолет був затиснутий у руці. Дистанція — вісім метрів. Ідеальна відстань для оперативника його рівня. На рефлексах, вигострених роками тренувань, палець Максима м'яко ліг на спусковий гачок.

«Тролейбусна проблема», — так назвав це французький політик. Два життя проти одного.

Інстинкт виживання горлав у голові Максима: Стріляй! Вони в бронежилетах, бий по ногах, по плечах! Знешкодь і біжи, бо Лінзу зараз розірвуть на шматки! Час уповільнився. Максим дивився в очі молодого сержанта поверх прицілу. Він бачив там не сліпу лють найманця, а щирий, глибокий страх хлопця, який просто виконував свій обов'язок. Хлопця, який міг би бути його напарником десять років тому. Якщо Максим зараз натисне на гачок, якщо він проллє кров цих дітей у формі — Володя Петренко виграє. Не тактично, а глобально. Максим перетвориться на те, проти чого бореться. Він стане катом.

«Я не ти, Володю», — подумки промовив детектив.

Коваль різко, неймовірно швидко для людини зі зламаними ребрами, підняв ствол пістолета вгору, цілячись не в поліцейських, а в масивну сіру коробку високовольтного трансформатора, що висіла на бетонному стовпі рівно над дахом патрульної машини.

Два постріли пролунали злитно. Експансивні кулі розірвали металеву обшивку трансформатора. Вулицю освітив сліпучо-білий, моторошний спалах короткого замикання. Гуркіт вибуху нагадав удар грому. Сніп розпечених іскор і шматків палаючої ізоляції водоспадом посипався на мокрий асфальт і дах поліцейської машини.

Патрульні, інстинктивно рятуючись від вогняного дощу, закрили голови руками і попадали на мокрий асфальт за свою машину. Цих кількох секунд хаосу і сліпоти Максиму вистачило. Він розвернувся на п'ятах і рвонув у темряву прохідних дворів, розчиняючись у тінях.

Він не вбив їх. Але він заплатив за свою святість найдорожчою валютою в цій війні — часом.

Він біг так, що в грудях свистіло, ігноруючи вогонь у зламаних ребрах. Коли він увірвався в провулок, з якого Лінза подала свій світловий SOS, було вже пізно. На асфальті валялися двоє побитих "мисливців за головами", а біля розкритого під'їзду гальмували чорні позашляховики професійних найманців. Бойовики в броні вже вибивали двері квартир на першому поверсі.

Максим відступив у тінь, стискаючи кулаки від безсилля. Він спізнився.

Але він не знав одного. Лінзу врятував не детектив. Її врятували власні привиди минулого.

Коли важкі черевики бойовиків загриміли на сходах під'їзду, Лінза зрозуміла, що шляху нагору немає. Вона сиділа на брудній підлозі біля розподільного щитка, притискаючи до грудей рюкзак із серверами. Права рука, якою вона відправила в нокаут вуличного покидька, пульсувала нестерпним болем, набрякаючи на очах.

«Думай, Алісо. Як тоді. Коли він ішов п'яний коридором».

Пам'ять, яку вона так старанно ховала за брандмауерами і шифрами, вирвалася назовні. Їй знову було дванадцять. Вона чула звук батьківського ременя, що волочився по підлозі. Тоді вона не могла дати здачі. Тоді вона могла лише зникнути. Вона знала кожен міліметр підвалів і технічних тунелів свого старого району.

Погляд Лінзи метнувся до маленького, загратованого віконця в глибині сходового прольоту, що вело не на вулицю, а в технічний двір — туди, де проходили міські теплотраси.

Вона не вагалася. Схопивши пожежну сокиру з відкритого щитка на стіні лівою, здоровою рукою, вона з розмаху вдарила по склу та іржавій решітці. Старий метал, з'їдений корозією, піддався з противним скреготом.

Коли перший найманець увірвався на майданчик, водячи стволом із лазерним цілевказівником, він знайшов лише розбите вікно і краплі крові на підвіконні.

Лінза вже була внизу. Вона впала в брудну, смердючу темряву бетонного жолоба, де пролягали магістральні труби опалення.

Тут пахло іржею, щурами та гарячою гниллю. Повітря було важким, спертим, температура сягала сорока градусів через погану ізоляцію труб. Це було пекло для клаустрофоба, але для неї це був єдиний шлях до життя.

Вона поповзла. Рюкзак із серверами важив п'ятнадцять кілограмів, лямки врізалися в плечі. Вона не могла спиратися на праву руку — кожен дотик до землі віддавався блискавкою болю аж до плеча. Вона тягла себе вперед лівим ліктем і колінами, роздираючи джинси і шкіру об гострий шлак на дні тунелю.

«Тихо, Алісо. Не дихай голосно. Він почує». Минуле і сьогодення злилися в єдиний жахливий калейдоскоп. Гуркіт кроків найманців над її головою, їхні приглушені голоси з рацій змішувалися в її свідомості з п'яними криками батька.

Її обличчя було чорним від технічного мазуту і сажі. Сльози змішувалися з потом, заливаючи очі. Павутиння липло до волосся, а десь попереду в темряві пищали стривожені щури. Але вона не зупинялася. Кожен метр давався неймовірним зусиллям волі.