РОЗДІЛ 4- Юридична петля

Сіра «Шкода» розрізала нічну зливу, мов торпеда. Двірники ледве встигали змахувати потоки води з лобового скла. Скіф гнав машину порожніми вулицями на межі фолу, ігноруючи червоні світлофори.

Після тривожного повідомлення Лінзи атмосфера в салоні стала густою, хоч ножем ріж. Петренко не просто грав проти них — він їх підставив. Він нацькував елітних найманців Синдикату на мафію Пацо, прикрившись цифровим слідом хакерки. Тепер для міського криміналу Максим Коваль був не просто детективом-утікачем, а безжальним катом, який відправив на той світ двадцять їхніх "братів". Пацо підніме все місто, щоб знайти його.

— Бізнес-центр «Апекс» на Подолі, — голос Лінзи в навушнику звучав напружено, перекриваючи шум дощу. — Двадцятий поверх. Нотаріус Ігор Власенко. Я пробила його профайли. Він — паперовий геній Захарченка. Людина, яка юридично відмила сотні мільйонів через фіктивні офшори. За це він отримав статус Зберігача і третій ключ.

— Чому він досі сидить в офісі о третій годині ночі? — Максим перевірив магазин свого пістолета, відчуваючи, як пульсує біль у зламаних ребрах. — Мав би вже давно пакувати валізи в Бориспіль.

— Він параноїк, Максе, — швидко відповіла хакерка. — Він боїться вулиці. За моїми даними, його офіс — це переобладнаний бункер. Він думає, що там безпечніше, ніж у броньовику. Але є проблема. Я бачу активність у мережі навколо цієї будівлі. Хтось глушить зовнішні камери бізнес-центру. Хтось уже там.

Скіф різко крутнув кермо, влітаючи у вузький провулок за квартал від бізнес-центру. Він заглушив двигун і фари. — Ми запізнилися? — похмуро запитав ветеран, дістаючи з-під сидіння короткоствольний штурмовий карабін.

— Зараз дізнаємось. Ідемо швидко і тихо, — Максим відчинив двері, ступаючи в холодні калюжі.

Вони підійшли до скляного фасаду елітного бізнес-центру з чорного ходу. І одразу зрозуміли, що Лінза мала рацію. Масивні службові двері були вирвані з м'ясом. Замок був випалений термітним зарядом. На мармуровій підлозі холу виднілися брудні сліди від важких тактичних черевиків і краплі свіжої крові — вочевидь, нічному охоронцю не пощастило опинитися на шляху штурмової групи.

— Це не Синдикат, — прошепотів Скіф, оглядаючи сліди. Він присів біля вирваного замка. — Робота груба. Забагато шуму. Елітні найманці ЧВК працюють як хірурги. А це — м'ясники.

— Пацо, — Максим зціпив зуби. — Він відправив сюди своїх "чистильників" за адресою, яку йому дав Петренко.

Ліфти були відключені. Коваль і Скіф піднялися сходами на двадцятий поверх, рухаючись безшумно, перевіряючи кожен проліт. Їх вів запах згорілого пороху, який ставав дедалі сильнішим.

Коли вони вийшли на поверх, світло в коридорі тьмяно блимало. Вони зупинилися біля масивних двостулкових дверей із табличкою з червоного дерева: «Приватний нотаріус Ігор Власенко».

Двері були розстріляні з дробовиків і вибиті. Максим переступив через поріг, тримаючи пістолет напоготові. Скіф ішов слідом, водячи стволом карабіна по темних кутках.

Приймальня нотаріуса виглядала так, ніби тут пройшов ураган. Дивани з білої італійської шкіри були розпороті ножами. Дорогий паркет засипаний сотнями аркушів паперу, розбитими моніторами та гільзами калібру 5.45. "Чистильники" Пацо перевернули тут усе догори дном.

— Вони вже пішли, — тихо констатував Скіф. Він опустив зброю. — Тут порожньо. Але вони чогось не забрали. Інакше тут би не було такого безладу від злості.

Вони пройшли через розгромлений кабінет і зупинилися перед тим, що зупинило найманців мафії.

У глибині кімнати, вмонтовані в монолітну бетонну стіну, височіли двері архіву-сейфа. Товста, безшовна сталь, покрита матовою сірою фарбою. Жодних ручок чи шпарин — лише цифрова панель і сканер відбитків. На поверхні металу виднілися свіжі чорні підпалини, глибокі подряпини та вм'ятини від кувалд: бойовики намагалися підірвати замок спрямованими зарядами, але двері банківського класу навіть не деформувалися.

Скіф підійшов ближче, провівши пальцем по обгорілій сталі. — Титановий сплав. Ригельна система замикається в чотирьох напрямках глибоко в бетон. Моя вибухівка залишить тут хіба що вм'ятину. Щоб розкрити це, потрібен плазмовий різак і годин шість часу. Пацо відкликав своїх людей, бо зрозумів, що це глухий кут. Нотаріус замкнувся всередині.

— Мафія пішла, — задумливо промовив Максим, дивлячись на двері. — Але Петренко ніколи не залишає справу незавершеною. Якщо груба сила не спрацювала, він використає щось інше.

Максим підійшов до панелі зв'язку, вмонтованої в стіну поруч із дверима. Її екран був розбитий прикладом автомата під час штурму, але зелений діод резервного живлення тьмяно світився. Коваль натиснув кнопку інтеркому.

— Власенко. Ти живий? — голос Максима пролунав сухо і різко в порожньому розгромленому офісі.

З динаміка почулося лише шипіння статичної електрики. А потім — важке, хрипле дихання, що переривалося сухим, надривним кашлем.

— Х-хто... хто там? — голос нотаріуса був слабким, високим і тремтів від первісного жаху. — Я ж сказав... я не вийду! Ви мене не дістанете! Це броня дев'ятого класу! Вам ніколи її не пробити!

Ігор Власенко завжди був людиною паперу. Він усе життя вірив у те, що будь-яку проблему можна вирішити, якщо правильно скласти документ. Для нього закони, контракти і печатки були найміцнішим фундаментом, структурним каркасом світу, який неможливо зруйнувати. Власенко думав, що перестрахувався з усіх боків. Він перетворив свій архів на бункер, вважаючи, що товщина сталі та автономна система вентиляції врятують його від будь-якого вуличного хаосу.

Він помилявся. Його ідеальна фортеця просто зараз перетворювалася на його могилу.

— Я не від мафії, Ігорю, — сказав Максим, нахиляючись до мікрофона. — Я Максим Коваль. Я прийшов витягнути тебе звідси. У тебе мій ключ.

За дверима запанувала тиша, порушувана лише моторошним кашлем нотаріуса.