Розділ 5 (Частина 2): Клітка для канарейки

Житловий комплекс «Едем» повністю виправдовував свою назву. Це був скляний моноліт на вісімнадцять поверхів, що височів над брудним містом, як пам’ятник тим, хто зумів купити собі місце подалі від проблем простих смертних. Підземний паркінг із розпізнаванням автомобільних номерів, консьєрж-сервіс елітного рівня, приватна охорона на входах.

Сержант Володимир Петренко сидів у своєму пентхаусі на п'ятнадцятому поверсі. Він щойно прийняв гарячий душ. Краплі води все ще блищали на його плечах, коли він підійшов до панорамного вікна з келихом віскі «Макаллан» дванадцятирічної витримки.

Звідси місто здавалося безпечним і тихим. Володя зробив ковток, відчуваючи, як дорогий алкоголь обпікає горло, розганяючи залишки ранкового адреналіну.

Тарас мертвий. Ця думка билася десь на периферії свідомості, але Петренко старанно топив її у віскі. Він не хотів цього. Він любив Тараса. Вони разом святкували дні народження, він дарував його синові конструктори на свята. Але коли люди із Синдикату вийшли на нього рік тому і показали його власне досьє з усіма дрібними хабарами, помилками та підробленими рапортами, у нього не було вибору. Точніше, вибір був: стати «координатором» і отримати рахунок у швейцарському банку, або стати рядком у списку ставок на самогубство. Володя обрав життя.

Сьогоднішній ранок приніс йому ще п'ятдесят тисяч доларів у криптовалюті. Плата за координати Максима Коваля. Петренко переконав себе, що Макс усе одно був приречений. Аудитор ніколи не промахується. Макс був ходячим мерцем з тієї хвилини, як узяв мікрочип. Володя просто... монетизував неминуче.

— «Єво», — голосно сказав Петренко, звертаючись до системи розумного дому. — Увімкни джаз. Плейліст «Релакс». Гучність на тридцять відсотків.

— Зроблено, Володимире, — відповів м'який синтезований жіночий голос з прихованих динаміків. По кімнаті розлилися тягучі звуки саксофона.

Петренко підійшов до кухонного острова, збираючись налити собі ще віскі, коли саксофон раптом видав огидний, різкий звук, ніби платівку подряпали цвяхом. Музика обірвалася.

— «Єво», що за чорт? Віднови відтворення, — роздратовано кинув він.

Відповіді не було.

Замість цього світло у величезній вітальні кліпнуло. Раз. Другий. А потім усі лампи денного світла одночасно згасли. Квартира занурилася в напівтемряву, освітлюючись лише сірим світлом з панорамних вікон.

Петренко завмер із пляшкою в руці. Поліцейський інстинкт, який він так старанно намагався вбити в собі розкішшю, раптом прокинувся. Він обережно поставив пляшку на стіл.

— «Єво». Перезавантаження системи, — скомандував він, задкуючи до спальні, де в тумбочці лежав його табельний пістолет.

Раптом почулося важке, промислове гудіння. Електромотори, вбудовані у віконні рами, завили на максимальних обертах. Важкі сталеві ролети — система безпеки від злому і штормів, які ніколи не бували в цьому регіоні, — почали стрімко опускатися згори донизу, перекриваючи панорамні вікна.

— Ні, ні, ні! Стоп! СКАСУВАТИ! — закричав Петренко, кидаючись до панелі управління на стіні. Він почав гарячково тиснути на сенсорний екран, але він був мертвим. Чорний квадрат пластику.

З глухим металевим ударом ролети впали до самої підлоги. Квартира площею сто двадцять квадратних метрів перетворилася на абсолютно темний, герметичний бетонний куб.

Секунду стояла мертва тиша. Володя чув лише власне хрипке дихання. Він потягнувся до кишені халата за смартфоном. Екран не світився. Телефон перетворився на шматок мертвого заліза.

І тоді з динаміків системи «розумний дім» під стелею пролунав голос. Це більше не була привітна «Єва». Це був голос, від якого у Петренка підкосилися ноги. Хрипкий, втомлений і нескінченно холодний.

— Скільки коштує совість у наші дні, Володю? П'ятдесят тисяч? Чи за Тараса був окремий прайс?

— Макс... — прошепотів Петренко в темряву. Його голос зірвався на жалюгідний писк. — Максе, це ти? Де ти?

— Я всюди, Володю. Я в твоїх стінах. Я в твоєму телефоні. Я в твоєму банківському рахунку.

Раптом уздовж плінтусів увімкнулося аварійне світло. Воно було криваво-червоним, як в операційній під час відключення електрики або на підводному човні, що йде на дно. Це тьмяне світло вихоплювало з темряви контури дорогих італійських меблів, перетворюючи їх на потворні тіні.

Петренко кинувся до вхідних дверей. Він схопився за масивну ручку і смикнув її на себе. Зачинено. Електронні замки були намертво заблоковані. Він почав бити кулаками по товстій броньованій сталі.

— Максе! Послухай мене! Я можу все пояснити! — кричав він, зриваючи голос. — Вони змусили мене! Вони погрожували моїй сім'ї, моїй матері! У мене не було вибору!

— Не бреши мені, гнидо, — голос Коваля з динаміків ударив його наче батогом. — Твоя мати померла три роки тому. А сім'ї в тебе ніколи не було, бо ти завжди любив тільки гроші. Ти продав координати моєї квартири Аудитору, поки казав мені співчутливі слова по телефону. Ти знав, що там розірве на шматки весь поверх.

Раптом температура в кімнаті почала стрімко падати. Лінза, сидячи за десять кілометрів звідси у своєму підвалі, перехопила контроль над кліматичною установкою пентхауса і викрутила кондиціонери на максимальний холод. Володя, одягнений лише в легкий шовковий халат, миттєво покрився сиротами. З рота пішла пара.

— Що ти хочеш, Максе? Грошей? — Петренко тремтів, обхопивши себе руками. Він повільно задкував до спальні, його очі гарячково бігали по кімнаті. — Я перекажу тобі все! У мене є доступ до транзитних рахунків! Я дам тобі мільйон! Ти зможеш зникнути, поїхати за кордон, забрати Соню!

— Ти смієш згадувати мою доньку? — динаміки зашипіли від люті, яку Максиму було важко стримувати. — Після того, як ти дозволив убити сина Тараса?!

— Хлопчик живий! — істерично верескнув Володя. — Він у реанімації! Клянуся, Максе, я не знав про вантажівку, я тільки передавав...