Розділ 5 (Частина 1): Архітектура параної

Місто прокидалося, не підозрюючи про те, що під його шкірою пульсує отрута. Сірий світанок розмивав контури будівель, перетворюючи їх на мовчазних наглядачів.

Максим Коваль ішов вузьким бетонним жолобом старого колектора, по коліна в крижаній воді, намагаючись не дихати гнилісними випарами. Він обрав цей шлях не випадково. Після того, як він залишив свою розгромлену квартиру і труп Аудитора на асфальті, світ нагорі перетворився на мінне поле. Кожна вулична камера з розпізнаванням облич, кожен банкомат, кожен відеореєстратор у припаркованому авто — усе це були очі Синдикату. Варто було йому на секунду потрапити в об'єктив, як його координати миттєво оновилися б на закритих серверах, і коефіцієнт на його смерть знову б обвалився, приваблюючи нових убивць.

Він відчував біль. Кожен вдих відлунював гострим уколом під зламаним ребром - подарунок від ліктя Аудитора. Кров на шиї запеклася і стягувала шкіру. Але фізичний біль був нічим порівняно з крижаною порожнечею всередині.

Тарас мертвий. Володя Петренко - зрадник. Адріан повішений у камері, яку охороняли його власні колеги.

Максим зупинився біля іржавої металевої драбини, що вела до покинутої гілки метрополітену. Він витягнув з кишені свій поліцейський жетон. Холодний метал із вибитим номером. Символ влади і закону, який тепер не коштував нічого. Коваль розмахнувся і жбурнув його в каламутну воду колектора. Жетон пішов на дно без жодного звуку.

Йому потрібен був прихисток. І він знав лише одне місце в цьому місті, яке не існувало на жодній цифровій карті.

За годину він вибрався на поверхню в промзоні на околиці міста. Тут пахло мазутом і мокрою іржею. Старий завод із виробництва підшипників стояв пусткою вже понад двадцять років. Максим переліз через бетонний паркан, уникаючи місць, де колись висіли камери охорони, і підійшов до непримітних залізних дверей колишньої котельні.

Він постукав. Два короткі удари, пауза, потім три швидкі, і ще один довгий. Тиша.

Максим постукав ще раз і притулився лобом до холодного металу. - Лінзо... Відчини. Я знаю, що ти бачиш мене через інфрачервоний датчик, - прохрипів він.

За дверима почулося гудіння сервоприводів. Замість звичних замків тут стояла складна система магнітних засувів. Двері з тихим шипінням відчинилися, впускаючи його в темряву, і миттєво зачинилися за спиною, відрізаючи від зовнішнього світу.

Максим опинився в довгому коридорі, стіни якого були суцільно обшиті мідною сіткою. Це була клітка Фарадея. Жоден радіосигнал, жоден сигнал GPS чи мобільного зв'язку не міг проникнути сюди або вийти звідси.

У кінці коридору тьмяно світилися десятки моніторів. Повітря гуло від потужних серверних кулерів. Посеред цього електронного хаосу, в глибокому шкіряному кріслі сиділа дівчина. Їй було не більше двадцяти п'яти. Коротко стрижене, вибілене волосся, мішки під очима, які свідчили про хронічне безсоння, і безрозмірна чорна худі. У руках вона тримала обріз мисливської рушниці 12-го калібру, і дуло дивилося прямо в груди Максиму.

- Ти притягнув за собою хвіст, Коваль? - її голос був сухим і надтріснутим від сигарет.

- Я йшов колекторами, Лінзо. У мене немає телефону, немає смарт-годинника, я навіть магнітні смуги з карток позрізав. Я чистий.

Лінза (справжнє ім'я якої Максим забув уже дуже давно) не опустила зброю. Її параноя була легендарною. Саме через цю параною вона була найкращим "тіньовим" хакером у країні. Чотири роки тому Максим зловив її на зломі банківської системи. Але замість того, щоб кинути її за ґрати, він стер її дані з бази. Вона була потрібна йому на волі. І тепер настав час платити за рахунками.

- Ти виглядаєш так, ніби тебе переїхав потяг, а потім здав назад, щоб переконатися, — Лінза повільно опустила обріз, поклавши його на стіл поруч із недопитою банкою енергетика. — Що сталося, Максе? Поліцейські війни? Наркокартелі?

Максим підійшов до вільного стільця і важко опустився на нього. Він потягнувся до внутрішньої кишені, дістав водонепроникну капсулу і витягнув мікрочип Елізи.

- Гірше, Лінзо. Набагато гірше. Я приніс тобі диявола.

Він поклав мікрочип на стіл.

Лінза з підозрою подивилася на шматок пластику. Її пальці, вкриті татуюваннями у вигляді мікросхем, обережно торкнулися контактів. - Звідки це? - Це передсмертна записка жінки, яку вбили вчора ввечері. На цьому чипі — доступ до платформи, яка керує світовим ринком смертей. Вони називають себе Синдикатом Випадковостей. — Даркнет-тоталізатор? — Лінза хмикнула, підключаючи чип до ізольованого термінала, який не мав виходу у світову павутину. — Я чула ці казки на форумах. Байки для малолітніх кріпто-анархістів. Ніхто не може керувати смертю в таких масштабах.

- Відкрий, - тихо сказав Максим.

Лінза почала вводити команди на клавіатурі. Її пальці літали з неймовірною швидкістю. Спочатку її обличчя виражало звичайну нудьгу професіонала. Але чим глибше програма Елізи розгорталася на її моніторах, тим ширше відкривалися очі хакерші.

Рядки коду відбивалися в її зіницях зеленим світлом. Вона перестала дихати. - Матір Божа... — прошепотіла вона, відсуваючись від монітора, ніби він міг її вдарити. - Максе... це не просто сайт. Це штучний інтелект на базі децентралізованого блокчейну. Він не має єдиного сервера. Він розкиданий по мільйонах пристроїв по всьому світу. Вони використовують камери, мікрофони, медичні бази даних. Вони вираховують ймовірність смерті людини з точністю до мілісекунди...

- Ти можеш зайти в локальний вузол? - перебив її Максим. Він не хотів слухати про велич ворога. Він хотів його вбивати. - Зайти? - Лінза нервово засміялася. - Максе, ця штука написана кимось геніальним. Якщо я підключу цей термінал до мережі, їхні протоколи безпеки спалять нам мізки раніше, ніж ми встигнемо натиснути «Enter». Але... жінка, яка це скопіювала, ця Еліза... вона залишила «дзеркало». Вона створила локальну копію їхнього реєстру для цього міста. Вона мертва, так? — Так. Її отруїв власний чоловік, який працював на них. - Вона була генієм, - Лінза закурила сигарету, хоча руки в неї відверто тремтіли. — Я бачу їхні списки. Я бачу ставки. Максе, тут гроші, які перевищують бюджети невеликих країн. Хто під прицілом?