Розділ 3: Голос із того світ

Ранок вповз у квартиру Максима сірим, хворобливим світлом, яке ледь пробивалося крізь щільно засунуті жалюзі. Дощ нарешті припинився, залишивши по собі лише вологу задуху та запах мокрого бетону, що тягнувся з відчиненої кватирки.

Максим не спав. Він сидів у потертому шкіряному кріслі, не знімаючи кобури, і дивився на чорний екран свого старого телевізора. Тиша у квартирі була густою і липкою, як застигла смола. Вона тиснула на барабанні перетинки, змушуючи прислухатися до кожного шурхоту в під'їзді, до кожного скрипу мостин поверхом вище.

О 06:14 тишу розірвав різкий, істеричний рингтон мобільного телефону.

Максим здригнувся, інстинктивно потягнувшись до пістолета, але вчасно зупинив руку. На екрані світилося ім'я: Сержант Петренко. Коваль зробив глибокий вдих, намагаючись уповільнити серцебиття, і натиснув кнопку прийому.

- Слухаю. - Максе, ти сидиш? - голос Петренка звучав глухо, ніби він говорив із дна глибокого колодязя. У ньому не було звичної ранкової бадьорості. Лише суха, протокольна втома. — Кажи як є, Володю. — Наш нічний клієнт. Грант. Він усе. Максим заплющив очі. Холодний піт виступив на скронях, хоча він знав, що саме це почує. Він знав це ще вчора, коли Адріан виплюнув на стіл мікрочип. - Як? - коротко запитав Коваль, ретельно контролюючи інтонацію. - Офіційно - суїцид. Повісився на власній сорочці. Зробив петлю, прив'язав до решітки вентиляції під стелею. Черговий знайшов його десять хвилин тому під час ранкового обходу. - Сорочка? Володю, ти себе чуєш? — Максим відчув, як горло стискає невидима рука. — Перед тим як посадити його в ізолятор, чергові мали забрати шнурки, ремінь і змусити зняти сорочку, якщо вона з цупкої тканини. Там видають казенну робу. Хто чергував уночі? На тому кінці дроту повисла важка, незручна пауза. — Смирнов і Бойко, — нарешті відповів Петренко. Його голос ледь помітно тремтів. — Максе, я знаю, про що ти думаєш. Але хлопці божаться, що все робили за інструкцією. Кажуть, він був абсолютно спокійним. А камери... камери в блоці Б вимкнулися на дванадцять хвилин. Планове перезавантаження сервера. Технічний збій.

Технічний збій. Словосполучення вдарило Максима наче струмом. Смирнов. Бойко. Він знав цих хлопців п'ять років. Вони разом пили пиво після важких змін, скидалися на подарунки дітям одне одного. Смирнов щойно взяв іпотеку. Бойко скаржився на борги за лікування матері. Скільки? — подумав Максим. Скільки коштувала їхня сліпота цієї ночі? Десять тисяч доларів? П'ятдесят?

- Максе, ти там? Начальство рве і мече. Справа гучна. Журналісти вже під відділком. Тобі треба приїхати і підписати рапорти. - Я... я буду за годину, - збрехав Коваль. - Будь обережним, Максе. Управління внутрішньої безпеки вже тут. Вони перевірятимуть усіх, хто контактував із Грантом.

Максим поклав слухавку. Він не поїде до відділку. Більше ніколи. Відділок перетворився на лігво хижаків, де кожен значок на грудях міг приховувати гравця Синдикату. Системи більше не існувало. Була лише велика бійня, замаскована під правосуддя.

Він підвівся і різким рухом вирвав кабель маршрутизатора з розетки. Інтернет помер. Потім він підійшов до вікна, обережно відігнув край жалюзі і виглянув у двір. Сіра «Шкода» з тонованими вікнами, якої ніколи раніше тут не було, самотньо стояла біля дитячого майданчика. Всередині вгадувався силует водія. Спостереження вже почалося.

Максим відійшов від вікна, щільно засунув штори і ввімкнув єдину настільну лампу. Він підійшов до шафи, дістав стару коробку з-під взуття і витягнув звідти масивний, потертий ноутбук ThinkPad восьмирічної давнини. У ньому не було Wi-Fi модуля, а мережевий порт Максим ще давно залив епоксидною смолою. Ця машина була абсолютно сліпою і глухою до зовнішнього світу. Ідеальний сейф для таємниць.

Він поставив ноутбук на стіл, підключив живлення і натиснув кнопку. Вентилятор зашумів, як двигун старого літака. Екран блимнув логотипом операційної системи Linux і завмер, очікуючи на команди.

Максим дістав з кишені мікрочип, який передав йому Адріан. Маленький шматочок чорного пластику із золотистими контактами. На ньому все ще залишилася ледь помітна крапля засохлої слини і крові самогубці. Коваль підключив чип через USB-адаптер.

Система розпізнала зовнішній носій. Жодних паролів, жодних криптографічних загадок. Еліза зробила так, щоб той, хто знайде цей чип, не витрачав часу.

На робочому столі з'явилася єдина папка. Її назва була простою і від того ще більш моторошною: «Якщо я мертва. Архів Синдикату».

Максим двічі клікнув по іконці. Він очікував побачити нескінченні таблиці Excel, списки транзакцій у біткоїнах, імена корумпованих політиків чи банківські рахунки на Кайманових островах. Але всередині було лише дві папки. Перша називалася «Архітектура системи (Докази)». Друга — «Щоденники».

Пальці Максима самі потягнулися до тачпаду. Він відкрив другу папку. Там був рівний стовпець аудіофайлів. Від «Запис 01» до «Запис 47».

Він дістав з шухляди старі студійні навушники, підключив їх до гнізда і надягнув на голову. Шкіряні амбушури щільно відрізали його від звуків квартири. Він залишився сам на сам із порожнечею.

Максим навів курсор на «Запис 01» і натиснув пробіл.

Спочатку в навушниках пролунав лише тихий, м'який шум мікрофона. Звук дихання. Хтось на тому боці збирався з думками. А потім пролунав голос.

Він був не таким, яким Максим його уявляв. У ньому не було істерики, не було сліз чи надриву. Це був спокійний, глибокий і трохи відсторонений голос жінки, яка давно змирилася з тим, що дивиться в очі дияволу.

- Мене звати Еліза Грант, — промовив голос, вібруючи в голові Максима. — Сьогодні дванадцяте жовтня, і я починаю цей запис, бо знаю: щойно я зрозумію, як працює ядро Синдикату, мій коефіцієнт на виживання впаде до нуля. Якщо ви слухаєте це... значить, я програла свою останню ставку. І мій чоловік, мій любий Адріан, виконав свою обіцянку.