32. Марта

Я стояла перед власним робочим столом, відчуваючи, як під ногами знову хитається земля. Я віддала Іву звіти, і він власницьки сів за мій стіл.

А в моїй голові крутилися думки: Ів — не просто автомеханік. Ів — заступник генерального директора, людина, яка особисто контролює моє перебування в компанії й схвалила моє резюме.

— Ну що, аудиторко, так і будеш стояти над душею? — він відпив ковток кави й кивнув на стілець поруч. — Сідай, розберемо твої папери.

Мовчки, намагаючись зберегти залишки професійної гідності, я опустилася на сусіднє крісло. Я очікувала побачити що завгодно: як цей нахаба довго й плутано гортатиме сторінки, вдаючи, що розуміє складні фінансові графіки, чи як проситиме пояснити елементарні терміни.

Але Ів просто відкрив першу сторінку.

Його погляд миттєво змінився. Зникли бісики в очах, зникла ця дратівлива усмішка жиголо. Перед мною сидів зібраний, уважний і шалено сексуальний чоловік. Він гортав звіти з такою швидкістю, що в мене перехоплювало подих, і чіпко вхоплював найважливіші цифри.

— Тут на оптимізації закупівель мастильних матеріалів закладено занадто великий ризик, — мовив він, вказуючи вказівним пальцем на графік у третьому розділі. — Але в цілому... аналіз кредиторської заборгованості зроблено філігранно.

При цьому його палець випадково торкнувся моєї долоні, яка лежала на столі. По шкірі миттєво пробіг табун гарячих мурашок. Я різко відсмикнула руку, але Ів навіть не посміхнувся — він був повністю занурений у документ.

Пів години ми працювали в повній тиші, яку порушувало лише шелестіння паперів та тихий гул кондиціонера. Ів перевірив усі чотири звіти, перерахував підсумкові суми й узяв із моєї підставки фірмову ручку.

Без вагань Ів поставив у кутку кожного документа впевнений, розмашистий підпис і віддав їх мені.

— Тримай, — мовив він, знову повертаючись до свого звичного, розслабленого стану й відкидаючись на спинку крісла. — Поточні рахунки погоджено. Завтра Маша відправить платіжки.

— Ти... ти справді розумієшся на фінансах, — не стримавшись, тихо мовила я, беручи підписані аркуші.

— Я ж казав, Марто: я працюю на результат, — усміхнувся він, дивлячись на мене з тим самим теплим азартом. — І, до речі... щодо твого випробувального терміну.

Я напружилася, мимовільно випроставши спину.

— Що з ним?

— Ти його пройшла, — спокійно сказав Ів. — Відсьогодні ти на повній ставці з підвищеним окладом. Вітаю в команді на постійній основі.

Я кліпала очима, не знаючи, як реагувати. З одного боку — це була перемога, до якої я прагнула. З іншого — цю перемогу мені щойно вручив чоловік, якого я ще вранці вважала своїм купленим супутником.

— Дякую... — видавила я з себе.

— Не варто. Ти це заслужила власним розумом, а не криками на бідну Машу, — він підвівся з крісла й подивився на годинник. — На сьогодні роботи досить. Збирайся, я підвезу тебе додому.

— Я доїду сама...

— На правах заступника шефа, який піклується про цінних співробітників на повній ставці, — перебив він, не залишаючи мені шансів на заперечення. — Я чекаю біля виходу.

Через десять хвилин я вийшла на парковку. Біля офісного блоку стояв той самий ідеально вимитий «Порше».

Ів спирався на капот, тримаючи двері пасажирського сидіння відкритими.

Я зупинилася на мить, переводячи погляд із розкішної автівки на її загадкового власника. У моїй голові знову все переплуталося. Звідки в заступника директора, чи тим паче в автомеханіка, таке авто? Чому він поводиться так, ніби володіє не лише цим «Порше», а й усім світом навколо?

— Марто, ти так і стоятимеш, чи все ж сядеш? — окликнув він мене з усмішкою.

Я важко зітхнула, стиснула сумочку й покрокувала до машини.

***

Друзі, помаленьку повертаємося до графіка 4 глави в тиждень. До того в мене були два важкі тижні. Моя третя дитина має неоперабельну пухлину мозку. Щороку ми проходимо багато дороговартісних обстежень у різних клініках. Тож писати не було моральних сил і фізичної можливості. Слава Богу, пухлина не прогресує і нас відпустили з надією на ще 1 рік життя.

Дякую всім, хто читає, коментує і купує мої книжки. Ви найкращі!!! ❤️❤️❤️

Я пишу, а отже, я живу!!!