23 Марта

Ранок у кабінеті почався не з запашної кави, а з неприємної фрустрації. Проходячи повз коридор першого поверху, я мимоволі сповільнила крок і кинула швидкий, нібито випадковий погляд у бік скляних дверей другого боксу. Я чекала побачити там знайому високу постать у робочому комбінезоні, з напіввикривленою усмішкою. Але Іва ніде не було.

«Боже, Марто, ти наче п'ятнадцятирічна закохана школярка?» — подумки вилаяла я себе, сідаючи за робочий стіл і запускаючи ноутбук. Проте серце вперто наполягало на своєму: побачити його білозубу посмішку та почути черговий зухвалий жарт було б зовсім не зайвим для нормального робочого тонусу. Чому цей автомеханік взагалі не виходить у мене з голови?

Втім, моїм таємним мріям швидко настав край.

Двері кабінету без стуку прочинилися, і на порозі з’явилася Маша. У руках секретарка тримала стос папок такого об'єму, що саму дівчину за ними майже не було видно. Вона просунулася всередину, кумедно задкуючи стегнами, і зі співчутливим зітханням звалила цей паперовий хмарочос на мій стіл.

— Марто, це документація за минулий і цей квартали з СТО мережі. Степан Григорович, регіональний директор, передав, що потрібно терміново все звести й перевірити кожну накладну, — винувато мовила Маша, поправляючи пасмо волосся.

Занурившись у дебет, кредит та нескінченні цифри, я й озирнутися не встигла, як настав обід. Ів так і не з’явився. Підвечір, коли пальці вже просто втомилися бігати по клавіатурі, а в очах двоїлося від формул в Excel, я знову зловила себе на думці, що прислухаюся до кожного кроку за дверима. Але запитати в Маші: «А де той ваш красивий автомеханік?», моя гордість не дозволила. Це було б абсолютно поза будь-яким регламентом та етикою.

Тож о шостій вечора, закривши останню відомість, я зібрала речі й вирушила на зустріч із Олею.

На площі Шевченка подруга чекала мене в повній бойовій готовності — нервова, наче перед іспитом з математичного моделювання, але з очима, що палали в передчутті дива. Ми мовчки сіли в таксі й за десять хвилин вже стояли у тихому дворі на Виноградарі, серед кремезних каштанів та старих п'ятиповерхових «хрущівок».

Під’їзд зустрів нас класичним запахом чиєїсь засмажки з цибулею.

— Оль, ми точно робимо повну дурість, — прошепотіла я, коли ми почали підніматися бетонними східцями на третій поверх. — Ми з тобою вивчали вищу математику, статистику й теорію ймовірностей! Яка ворожка?

— Замовкни, Марто, — так само пошепки відрізала Оля, міцніше стискаючи свою сумочку. — Твоя теорія ймовірностей мені зараз про Толіка нічого не розкаже. Мені потрібні конкретні відповіді!

На третьому поверсі ми зупинилися перед оббитими старим темно-зеленим дерматином дверима з латунною цифрою «34». Оля глибоко видихнула і натиснула на кнопку дзвінка. За дверима пролунав тривалий, деренчливий звук, а за мить чути було легке шарудіння та м’яку ходу.

Двері відчинилися.

На порозі стояла зовсім не та баба Галя, яку малювала моя раціональна уява — без горба, хустки чи чорного кота на руках. Це була надзвичайно ошатна літня жінка років шістдесяти п'яти. З акуратною фіолетово-попелястою укладкою, у яскраво-бордовому шовковому халаті зі східними візерунками та великим, масивним бурштиновим намистом на шиї. На її обличчі сяяв яскравий макіяж, а з губ не сходила прониклива, трохи хитра усмішка.

— Ну, заходьте, дівчата, заходьте, — прокотився вузьким коридором її несподівано оксамитовий, глибокий і гарно поставлений голос. — Не стійте на протязі, а то весь фатум видує.

Ми переступили поріг і ніби провалилися в справжню часову петлю. Квартира баби Галі виявилася музеєм радянського побуту: важкий дубовий сервант із кришталем, поліроване трюмо, чеські люстри й килими на стінах з химерними візерунками. Повітря було густо насичене ароматами сушеної м'яти, шавлії та вінтажних парфумів.

Але головними господарями цього помешкання виявилися троє пухнастих створінь. Рудий смугастий кіт одразу підійшов і потерся об мої ноги; вугільно-чорний, із білою цяткою на грудях, розлігся на килимі, а сніжно-білий перс поважно спостерігав за нами з верхівки серванта.

Баба Галя повільно зміряла нас поглядом — від модних туфель до виразу очей. Зупинивши свій рентгенівський зір на мені, вона ледь помітно вигнула нафарбовану брову:

— Ого, скільки скепсису, — усміхнулася вона, кивнувши у бік вітальні. — Проходьте до столу, красуні. Зараз будемо дивитися, що вам доля насипала.