22. Ів

Марта зайшла до під'їзду, на мить затримавшись у освітленому отворі, і двері зачинилися.

Я ще хвилину сидів у салоні, слухаючи, як краплі барабанять по даху. В машині досі витав її тонкий, ледь вловимий аромат.

Я завів двигун і рушив. «Порше» плавно покотився з подвір'я будинку, вливаючись у магістраль Києва.

Фари автівок розмивалися у дзеркалі заднього огляду крізь сітку дощу.

Марта. Серйозна, неприступна, з поглядом, який, здавалося, мав би пропалювати мене наскрізь. Але сьогодні я бачив, як під цією бронею пробивається щось зовсім інше — жива, трохи розгублена дівчина, чиє серце прискорює ритм від звичайного дотику. Вона намагається контролювати все довкола, але зі мною її контроль тріщить по швах. І це, дідько забирай, заводило краще за допінг.

Коли я відкрив двері власної квартири, мене буквально збила з ніг хвиля гучного реготу, музики, брязкання келихів і запах смаженого м'яса. У вітальні панував повний хаос.

— О, а ось і наш бізнесмен! — першим мене помітив Дімон, розмахуючи виделкою зі шматком м'яса. — Де блукав, брате? Ми тут уже третій тост за бойові заслуги на особистому фронті піднімаємо!

На дивані, розкинувшись, як переможець після важкої битви, сидів Толян. Поруч Назар наливав у склянки коньяк.

— Ну що, кавалере? — я посміхнувся, знімаючи куртку й проходячи до зали. — Судячи з того, що ти не в сльозах і без синця під оком, операція «Генеральний наступ» пройшла успішно?

— Успішно?! — вигукнув Назар, трохи не проливши напій. — Ів, ти не уявляєш! Цей військовий геній вирішив, що залицяння — це як зачистка бліндажа. Зайшов, оглушив, зафіксував!

— Та годі вам! — басом подав голос Толян, але його загартоване походами обличчя розпливлося в дитячій, абсолютно щасливій посмішці. — Все було строго за статутом. Провів розвідку боєм, виявив ціль, наніс точковий удар.

— Ага, точковий! — підхопив Дімон, сідаючи на підлокітник дивана. — Іве, Толян зайшов у той клуб, як на парад. Плечі розправив, груди колесом, форма випрасувана. Дівчата за барною стійкою трохи бокали з рук не повпускали. А він іде, очі прямо, букет під пахвою — як переносний ЗРК. Підходить до своєї Олі, стає на коліно і давай видавати балади про штурмові дії та генеральний наступ!

— Я не так казав! — засміявся Толян, штовхнувши Дімона в бік, що той злетів з дивана. — Я просто сказав усе як є. Чесно і без соплів. Навіщо тягнути гуму, якщо розумієш, що це та — єдина? У мене ротація за кілька днів. Мені треба знати, заради кого я там маю виживати і повертатися.

Ці слова глухо відбилися в кімнаті. Армійський гумор миттєво поступився місцем чомусь справжньому й глибокому.

— Вона взяла каблучку, — тихо додав Толян, крутячи в руках порожню склянку. — Сказала, що їй треба подумати... Але каблучку взяла. І очі в неї такі були... Знаєте, хлопці, я на штурмах так не хвилювався.

Я підійшов, поплескав Толяна по міцному плечі й налив собі трохи коньяку.

— Вітаю, брате. Ти все зробив правильно. Чоловік має діяти, а не чекати сприятливої погоди. За тебе і за твою Олю.

Ми цокнулися. Коньяк обпік горло, але десь усередині ворухнувся легкий смуток. Толян — перший із нашої четвірки, хто зважився на такий рішучий крок. Ми з друзями завжди вважали себе затятими холостяками, для яких свобода й шумні компанії були чимось непорушним. А тут Толік без зайвих слів першим здав наші холостяцькі позиції.

«Скоро й погульбанити не буде з ким», — усміхнувся я про себе, але радості за Толю це не зменшувало. Він як ніхто заслуговував на щастя.

Ми сиділи ще кілька годин. Хлопці розповідали анекдоти, згадували кумедні випадки з минулого, армійські будні та дівчат, які колись намагалися їх «перевиховати». Потім хлопці почали вкладатися — хто на дивані, хто в гостьовій.

Я вийшов на балкон подихати трохи свіжим повітрям. Дощ перейшов у нудну нічну мряку.

Раптом у кишені штанів завібрував телефон. На екрані висвітився номер керівника регіональної мережі моїх СТО. О першій ночі такі дзвінки не обіцяють нічого доброго.

— Слухаю, Степане Григоровичу, — мовив я, притискаючи телефон до вуха.

— Іване Олеговичу, вибачте, що пізно, — голос Степана був тривожним і втомленим. — У нас надзвичайна подія на об'єкті в Білій Церкві. Пів години тому прилетів «шахед». Влучив прямо в сусідню автомийку, там усе вщент. А у нас вибуховою хвилею та уламками добряче посікло фасад, вибило вікна, і в другому боксі провалилася частина покрівлі. Слава богу, ніч, людей не було, охоронець в укритті встиг сховатися.

Я стиснув щелепи. Чергове нагадування про те, у якій реальності ми всі живемо.

— Пожежа є? — коротко спитав я.

— Ні, пожежники вже все загасили у сусідів, у нас тільки руйнування. Конструкції тримаються, але працювати бокс не може.

— Зрозумів. Охорону посиль, щоб нічого не розтягли. Завтра о сьомій ранку я особисто буду на об'єкті. Проведемо інспекцію, оцінимо збитки і одразу викличемо будівельну бригаду для ремонту.

— Зрозумів, чекаю.

Я скинув виклик і кілька секунд просто дивився на нічне місто. В голові миттєво переключився тумблер: розваги, романтика та дружні посиденьки відійшли на другий план. Завтра чекає купа роботи — треба швидко відновлювати СТО, щоб бізнес не зупинявся.

А десь там, у затишній квартирі, зараз спить Марта. Дівчина, яка сьогодні заплутала мої думки... але завтра мені доведеться знову стати тим, ким я є насправді. Серйозним власником мережі, якому треба тримати все під контролем.

Погасивши світло у вітальні, де вже похропував Дімон, я пішов збирати речі на ранок.

***

Бажаю всі мирного неба, якщо подобається книга поставте їй вподобаку. Дякую❤️❤️❤️