21. Марта

Я зачинила двері квартири, клацнула замком і нарешті видихнула. У коридорі панувала тиша, яку порушував лише ритмічний шурхіт дощу за вікном.

Скинувши туфлі, я притулилася потилицею до прохолодної стіни. Серце досі стукало якось прискорено й зовсім не за регламентом. Перед очима стояв Ів — з його білозубою, зухвалою посмішкою; за кермом розкішного «Порше»; з чорною парасолькою над моєю головою... Боже, Марто, зберися! Ти — серйозна дівчина, а не героїня дешевого жіночого роману. Це просто механік, який вміє красиво викручуватися з халеп і купувати смачні круасани.

Але десь у глибині душі я розуміла: бар'єри, які я так ретельно будувала, дали серйозну тріщину.

Тільки-но я переодяглася в домашній затишний костюм, як екран мобільного вибухнув гучною мелодією. Телефонувала моя подруга.

— Мартусю, ти вдома?! — закричала Оля так, що мені довелося відсунути телефон від вуха. Голос подруги тремтів від суміші шоку, захвату й паніки. — Я вже в твоєму під'їзді! Піднімаюся в ліфті! Відчиняй!

Не встигла я дійти до коридору, як у двері наполегливо подзвонили. На порозі стояла Оля. Її очі палали, щоки вкрилися яскравим рум'янцем, а в руках вона тримала просто гігантський, розкішний букет з ніжно-рожевих півонієподібних троянд та білих гортензій.

— Ого… — я здивовано вигнула брову, пропускаючи подругу до квартири. — Це що, Ярослав нарешті вирішив скупити весь квітковий ринок, щоб випросити пробачення?

— Та який у біса Ярослав! — Оля залетіла до вітальні, практично впала на диван і обережно поклала букет поруч із собою, наче це була кришталева ваза. — Хоча... Ярослав сьогодні теж відзначився. Цілий день мені проходу не давав! Притягся в мій кабінет із зів'ялою трояндою, повзав на колінах, молив поновити стосунки, обіцяв виправитися... Я його ледь виставила! Але це все дрібниці, Марто, бо під кінець робочого дня прийшов він.

— Толік? — я пригадала загадкову посмішку Іва та його слова про «тактичне розгортання сил». Хай йому грець, а ескортник мав рацію!

— Толік! — видихнула Оля, закриваючи обличчя долонями. — Марто, я трохи не зомліла прямо біля барної стійки! Він зайшов у клуб — у військовій формі, статний, плечі на пів дверей, з оцим букетом... Увесь персонал просто роти повідкривав! А Толік пройшов крізь зал, як танк через штахетник, підійшов до мене, подивився своїми чесними сірими очима й каже...

Оля зробила глибокий вдих, намагаючись скопіювати суворий, але глибокий бас штурмовика:

— «Олечко, доброго вечора. Вибач, що без попередження — вивчав дислокацію. Я людина військова, у мене з тактикою все просто: бачу ціль — не бачу перешкод. Я закохався в тебе з першого погляду, ще коли ти біля під'їзду стояла. Розумію, що такий армійський чоловік, як я, тобі, такій красуні й розумниці, може й не пара... Але компроміси — це для штабних. Тому я вирішив одразу йти у генеральний наступ».

Я ледь не поперхнулася повітрям.

— Він що, серйозно?!

— Почекай, це ще не все! — Оля схопила мене за руку, її пальці тремтіли. — Він дістає з кишені оксамитову коробочку, відкриває її... а там каблучка! З діамантом, Марто! І каже абсолютно серйозно: «Олю, я прошу тебе стати моєю дружиною».

— ЩО?! — я від несподіванки ледь не впала з дивана. — На другому побаченні?!

— Отож! Я стояла як укопана, щоки горять, дихати не можу. Зашарілася, як п'ятикласниця! Ну, я й пробурмотіла, що мені... треба подумати. Бо це ж безумство якесь! А він посміхнувся так м'яко, узяв мою долоню, вклав туди коробочку, стиснув своїми величезними пальцями й каже: «Думай, Олечко. Скільки треба — стільки й думай. Але каблучку забрати мусиш. Навіть якщо вирішиш сказати «ні» — хай залишиться тобі на згадку про мене. Бо в мене за кілька днів ротація, повертаюся на службу, і я хочу знати, що в найпрекраснішої дівчини на світі є моя річ».

Оля безнадійно зітхнула й відкинулася на спинку дивана, витягаючи з кишені елегантне золоте кільце з акуратним камінчиком. Вона наділа його на пальчик і замилувалася.

Я мовчки пішла до кухні, увімкнула кавоварку, заварила каву, витягла з верхньої шафки пляшку бренді, келихи та цукерки. Судячи з усього, звичайне американо тут уже не допоможе.

— Тримай, — я подала Олі келих з бренді і поставила на стіл коробку шоколадних цукерок. — Треба випити, щоб думати ґрунтовно.

Оля зробила маленький ковток, примружившись:

— Марто, я не знаю, що мені робити! Мені двадцять вісім років. У мене були стосунки, були чоловіки, той самий Ярослав... Але жоден із них за всі роки навіть не заговорив про сім'ю! Усі тільки «перевіряли почуття» та «шукали себе». А цей штурмовик прийшов, розклав усе по поличках і за два дні зробив те, про що інші роками вагаються. І головне... він мені шалено подобається! Я поруч із ним почуваюся якоюсь справжньою, захищеною, чи що... Але ж це так швидко! А раптом це просто емоції? І його ротація?

Я сиділа навпроти, смакуючи бренді, і дивилася на подругу. У моїй голові мимоволі спливли слова Іва: «Якщо жінка справді подобається чоловікові, він сам знайде її і прийде до її дверей».

— Знаєш, Олю... — тихо мовила я, крутячи келих у руках. — Ми з тобою надто звиклі все аналізувати і шукати підступ. Але життя — це не бухгалтерський баланс. Толік — військовий. Вони там, на фронті, бачать цінність часу зовсім по-іншому. У них немає років на реверанси та залицяння. Якщо він відчув, що ти — його людина, він діє. Не бійся цієї швидкості. Подивися не на терміни, а на його вчинки. Він взяв відповідальність на себе з першої секунди.

Оля мовчки слухала, погладжуючи пальцем камінчик на каблучці. А потім раптом її очі спалахнули дивним вогником. Вона різко випросталася на дивані:

— Слухай! Мартусю! Якось мені одна знайома дала номер!

— Який ще номер? — підозріло спитала я.

— Номер баби Галі з Виноградара! Вона ворожка, але кажуть — просто феноменальна! Всю правду розказує, бачить і минуле, і майбутнє, і долю на картах розкладає! Давай зателефонуємо і домовимося про зустріч?! Я хочу знати, що на мене чекає!