20. Ів

Вийшовши з кабінету Марти, я ледь не підстрибував на ходу, наче школяр, який вдало провів першоквітневий розіграш. Настрій був просто космічний.

По-перше, дві години тому трапилося справжнє диво, яке врятувало мій автосервіс від фатального скандалу: зателефонував власник «Брабуса». Чоловік перепрошував і повідомив, що терміново виїхав у справах до Одеси, тож забере свою автівку лише через два дні. Цього часу Васі вистачить, щоб не просто ідеально перефарбувати крило й висушити лак, а й відполірувати «Брабус» до стану музейного експонату. Фортуна явно була на моєму боці.

По-друге — і це тішило мене найбільше, — моєю новою фінансовою директоркою виявилася Марта.

Я йшов коридором, посміхаючись власним думкам. Ця дівчина мене реально зачепила. Ні, про якісь глибокі почуття чи кохання з першого погляду мова не йде — я надто тверезо дивився на життя. Але Марта викликала інтерес. У ній дивовижно поєднувалися крижана неприступність, суворий педантизм та гарячий, вибуховий характер, який вона так ретельно намагалася сховати за окулярами й діловим костюмом. Вона розумна, гостра на язик і бісить мене з такою силою, що від цього перехоплює подих. З нею цікаво. І я вже чекав моменту, коли зможу подивитися на її обличчя, коли вона дізнається, хто насправді її бос.

О шостій вечора я вже стояв біля головного виходу зі СТО. Робочий комбінезон змінився на стильний, невимушений кежуал: темно-сині джинси, білосніжну футболку та легку замшеву куртку. Поруч зі мною, тихо й хижо буркочучи п'ятилітровим двигуном, чекав мій власний графітовий Porsche Panamera GTS.

Двері офісного центру відчинилися, і на ганок вийшла Марта. Вона виглядала трохи втомленою після розбору паперового «Евересту», але все одно тримала спину рівно, як королева.

Накрапав дощ. Я розгорнув парасольку і накрив нею Марту, розплившись у посмішці:

— Пані Вишемірська! Ваша карета подана. Дозвольте підвезти високоповажну аудиторку додому?

Марта зупинилася на сходинках, поправила окуляри й здивовано перевела погляд з мене на низький спортивний фастбек:

— Ого… — протягнула вона з прозорим стьобом. — Іве, а ти часу дарма не втрачаєш. Спочатку пошкодив «Брабус» клієнта, а тепер виманив у когось «Порше»? Чи це ти в шефа напросився на тест-драйв, поки він у відрядженні?

— Марто, це моя власна машина, чесно зароблена важкою працею, — засміявся я, відчиняючи їй пасажирські двері. — Сідай уже, не форси. На вулиці прохолодно і дощ, а в мене тут працює клімат-контроль і є приємна музика.

Вона хвилину вагалася, іронічно примруживши очі, але потім тихо зітхнула й опустилася на шкіряне пасажирське крісло. У салоні миттєво запахло її вишуканими, легкими цитрусовими парфумами.

— Ну добре, — мовила вона, застібаючи ремінь безпеки. — Подивлюся, як автомеханіки кермують німецьким автопромом. 

Я плавно рушив з місця, вливаючись у вечірній потік київських вулиць. Настрій був піднесений, драйвовий. Я намагався зав'язати невимушену розмову — запитував, як пройшов її перший день, чи дуже її налякали цифри у звітах і чи не болить голова від бухгалтерського хаосу.

Марта відповіла у своїй фірмовій манері — не пропустила жодної нагоди підколоти мене за «ескортне минуле», але в її тоні вже не було вранішньої злості чи зневаги. Це був легкий, добрий і дуже затишний стьоб. Вона жартувала, я щиро сміявся, і на душі ставало дивовижно тепло. Мені подобалося, як природно й легко ми спілкуємося, попри все те божевілля, що сталося між нами.

За пів години я м'яко припаркував «Порше» біля її під'їзду.

— Ну що ж, дякую за доставку, «містер Ескорт», — мовила Марта, беручи до рук сумочку. Вона вже збиралася відчинити двері, але раптом завагалася.

Дівчина повернулася до мене, вираз її обличчя став серйознішим, а в очах з'явилася легка ніяковість.

— Слухай, Іве… У мене до тебе є одне питання. Суто ділове.

— Я весь увага, — посміхнувся я, спираючись ліктем на кермо.

— Твій... ну, той твій друг, Толік. Оля сама собі місця не знаходить. Вона, звісно, вдає з себе сувору й незалежну, але я ж бачу, що твій «магнат» зачепив її за живе. Скажи, ти можеш дати його номер телефону? Для Олі.

Я злегка відкинувся на спинку крісла, загадково посміхнувся й хитро примружив очі. Згадавши нічну розмову з хлопцями й те, як рішуче Толян розказав про адресу Олі та її місце роботи в «Максімі», я лише тихо хмикнув.

— Знаєш, Марто… — повільно промовив я, зустрівшись із нею поглядом. — Я думаю, що тобі не варто перейматися цим питанням. І номер телефону давати не буду.

— Це ще чому? — насупилася вона, злегка здивована моєю відмовою. — Тобі шкода, чи це чоловіча солідарність?

— Ні, просто якщо жінка справді подобається чоловікові, він не чекатиме, поки вона шукатиме його номер через подруг. Він сам знайде її, дістане з-під землі й прийде до її дверей. Повір мені, Толік уже прийняв рішення. Вважай це тактичним розгортанням сил.

Марта кілька секунд мовчки дивилася на мене. Потім на її губах з'явилася легка, ледь помітна усмішка.

— Ти надто загадковий як для простого працівника СТО, Іве, — тихо мовила вона, відчиняючи двері. — Побачимося завтра на роботі.

— До завтра, пані фінансова директорко, — відповів я.

Вона відчинила двері «Порше, і в той самий момент небо над Києвом наче розкололося навпіл.

Протягом усієї нашої поїздки хмари на небі ставали дедалі густішими, а повітря набрякало озоном та важкою липкою спекою, але саме зараз глухий гуркіт грому струсонув спальний район, і на місто навалився шалений серпневий дощ. Це була не просто злива — це був справжній тропічний потоп. Вода миттєво затопила асфальт, а важкі краплі з барабанним дробом лупили по даху й лобовому склу автівки.

Марта, яка встигла виставити лише одну ногу на вулицю, миттєво відсахнулася назад у теплий салон, спантеличено витріщаючись на суцільну водяну завісу за вікном. За якісь три секунди її стильні шкіряні туфлі та край штанів встигли намокнути.