16. Ів

Додому я залетів далеко за північ, проклинаючи комендантську годину, патрулі й увесь цей грьобаний вечір. Я був злий, як сто чортів. Щока все ще горіла після Мартиного «виховання», а перед очима стояв білий рубець на правому крилі клієнтського «Брабуса». Хотілося щось зламати.

У вітальні, попри глибоку ніч, горіло світло. Назар і Дімон, які чекали на мій тріумфальний фінал, миттєво відірвалися від телефонів і вилупилися на мене.

— О-о-о, дивіться, хто прийшов! — розплився в лукавій посмішці Дімон. — Наш преміум-самець повернувся. Ну що, Іве, як там замовниця? Мабуть, задовольнив усі її забаганки, і вона впала до твоїх ніг?

— Та він щось хмурий, як грозова хмара, — підморгнув Назар. — Іве, тобі що, чайових не дали? Чи леді виявилася надто міцним горішком?

— Заваліть пельки, — крізь зуби процідив я, зриваючи з себе піджак і жбурляючи його на крісло. — Досить. Награлися. З мене вистачить цього ескорту по самі вуха!

Я підскочив до столу, відкрив ноутбук, зайшов на сайт агенції і люто ткнув пальцем у налаштування профілю.

— Дімоне, видаляй до біса мою анкету з бази. Прямо зараз. Щоб мене там і близько не було.

Дімон, оцінивши мій дикий, оскаженілий погляд, перестав либитися й швидко заклацав по клавіатурі:

— Усе, братан, без паніки. Анкету ліквідовано. База чиста, наче тебе там ніколи й не було. А тепер розказуй, що за катастрофа планетарного масштабу в тебе сталася?

Відповісти я не встиг. Вхідні двері тихо клацнули, і до коридору зайшов Толік. Але, на відміну від мене, мій друг буквально світився зсередини. На його обличчі блукала така м'яка, дурнувата й абсолютно щаслива посмішка, якої я в цього суворого штурмовика не бачив жодного разу за всю службу.

— О, ще один кавалер на горизонті, — переключився Назар, розглядаючи його розстебнуту сорочку та злегка розхристаний вигляд. — Толяне, ну як? Як там таємнича подруга?

Толік пройшов до кімнати, важко опустився на диван і замріяно видихнув у стелю:

— Хлопці... здається, я закохався. Реально. Вона така... як літня хмаринка. Ніжна, розумна, сміється так, що серце стає.

— Ну нічого собі захід на ціль! — реготнув Дімон. — Скоро вірші писатимеш. Коли наступне побачення? Завтра? Куди поведеш дівчину — у кіно чи відразу на екскурсію будівельними майданчиками?

Усмішка Толіка раптово згасла, поступившись місцем знайомому суворому армійському спокою. Він покрутив у руках порожню склянку, що стояла на столі, й тихо, але твердо сказав:

— Побачення не буде.

— Це ще чому? — нахмурився Назар.

— Тому що я військовий, — Толян підняв очі, дивлячись кудись крізь стіну. — У мене ротація за кілька днів. Навіщо дівчині голову дурити? Щоб вона потім не спала ночами, підхоплювалася від кожного дзвінка й чекала невідомо чого? Їй нормальне життя потрібне, стабільність, а не мої тривожні рюкзаки й вічна невідомість.

— Толю, ти що, здурів? — серйозно перебив його Назар, нагнувшись уперед. — Треба жити тут і зараз. Яка різниця, що буде за тиждень чи місяць? Якщо ти їй реально сподобався, вона чекатиме. Жінки вміють чекати тих, хто став їм дорогий.

— Та звідки я знаю, чи сподобався… і став дорогим, — зітхнув Толік, запустивши велику п'ятірню в коротку стрижку.

— Ну то перевір! — увімкнув логіку Дімон. — Запроси її на нормальне, спокійне побачення, попийте кави вдень, а там уже зорієнтуєшся на ситуацію. Чого ти завчасно капітулюєш і викидаєш білий прапор?

Анатолій підняв на нас винувато-безпорадний погляд і тихо зізнався:

— Я не взяв її номер телефону.

У кімнаті повисла така німа пауза, що було чути, як цокає годинник на кухні.

— Толян... ну ти й баран! — не втримався Дімон і з досадою закрив обличчя рукою. — Штурмувати укріпрайони й виводити особовий склад ти вмієш, а взяти десять цифр у милої блондинки — це для тебе вища математика?!

Поки хлопці влаштовували Толіку тактичний розбір польотів, я сидів осторонь у кріслі, судомно масажуючи щоку.

— Іве, а ти чого мовчиш, як партизан на допиті? — звернувся до мене Назар. — Що в тебе за трагедія?

Я важко зітхнув, відкинувши голову на спинку крісла:

— Що-що... Повний швах, пацани. Ця замовниця, Марта, мало того, що назвала мене альфонсом і платною обслугою, так ще й заліпила такого ляпаса за поцілунок, що зуби зсунулися. Відшила технічно, під нуль, скинула гроші за ескорт на карту й пішла, як королева, не озираючись.

— Ого... — свиснув Дімон. — Добряче ти під роздачу потрапив. Зачепила твоє чоловіче его?

— Це ще пів біди, — я підвівся, нервово міряючи кроками кімнату. — Я так ефектно на адреналіні й злості здавав назад на парковці, що не помітив клятий бетонний вазон із туєю. Коротше, поцарапав клієнтський «Брабус». Там така глибока біла смуга на правому задньому крилі — просто торба, аж метал видно. Я вже розбудив Васю з малярки, привіз його на СТО. Він усю дорогу матюкався, поки я його напівсонного віз, думав, він мене вб’є. Зараз переодягаюся і їду йому допомагати шаманити, щоб хоч якось до обіду довести машину до божеського вигляду. Інакше не зможу дивитися в очі власнику.

Толік, який весь цей час сидів мовчки, переварюючи слова хлопців, раптом різко підвівся з дивана. Його обличчя набуло впевненого, командирського виразу.

— Так, стоп, — гучно пробасив він, перериваючи мій потік скарг. — Я прийняв рішення. Буду шукати Олю.

— Як? — щиро здивувався Дімон, відволікаючись від ноутбука. — Без номера телефону? По всьому Києву шукатимеш?

— Я знаю її адресу, — твердо відрізав Толік. — Добре запам'ятав вулицю, будинок і під'їзд, які вона назвала таксисту, коли я її проводжав. До того ж, Оля проговорилася, що працює бухгалтеркою в тій самій «Максімі», де ми сьогодні зависали. Знайду.

— Оце наш Толян! Оце по-нашому! — реготнув Назар, з розмаху плеснувши його по міцному плечу. — Головне в нашій справі — правильне цілевказання й наполегливість!

Я тим часом схопив зі столу ключі від машини й попрямував до виходу, кинувши на прощання: