15. Марта

Екран засвітився, виводячи з трансу: «Олюня».

Я зітхнула і прийняла виклик. Потрібно було вирівняти голос, щоб не видати свого збентеженого стану.

— Алло, Мартусь! Ти спиш? Бо я — ні! — голос Олі був наповнений такою енергією, що здавалося, вона зараз прошиє динамік наскрізь. — Я не можу мовчати, я просто лусну, якщо не розкажу!

— Вітаю, — я сіла на ліжко, підтягнувши коліна до грудей. — Судячи з твого тону, Ярослав програв битву, а ти знайшла когось цікавішого?

— Цікавішого? Марто, це м’яко сказано! — Оля почала тараторити, і я майже бачила, як вона ходить кімнатою, розмахуючи руками. — Ми гуляли до другої ночі! Толік такий… Боже, він зовсім не схожий на тих чоловіків, що клеяться в клубах. Ми просто йшли парком, дихали повітрям, і він стільки всього розказував. Він виявився інженером-будівельником! Уявляєш? Працював у батька на великих об’єктах у Вінниці, а зараз… — голос Олі трохи змінився, став серйознішим, — він зараз служить. У ЗСУ. Відпустили на кілька днів, і він вирішив «провітрити мізки» з друзями в Києві, як він сказав.

Я затамувала подих. Інженер-будівельник? Військовий? Це ніяк не клеїлося з моїм образом «друга ескортника».

— І знаєш, що він сказав, коли ми проходили повз фонтан? — продовжувала Оля, перескакуючи на веселий тон. — Він подивився на нього, потім на мене і видав: «Знаєш, Олю, у будівництві головне — це фундамент. Якщо він хиткий, то фасад може бути хоч із золота, все одно впаде. Так от, мені здається, що наш сьогоднішній фундамент — це те, що ми просто розмовляємо, а не намагаємося справити враження». Ти уявляєш? Яка філософія! 

А ще, ми коли хотіли на лавочку сісти, він спочатку так серйозно її оглянув, похитав і каже: «Технічний огляд проведено, тримальна здатність конструкції дозволяє безпечну експлуатацію». Я ледь не впала там від сміху! А коли повз нас якась галаслива компанія проходила, він просто так став попереду, закривши мене плечима, що я відчула себе, мов за кам’яною стіною. Ой, Марто, він ще обмовився, що хлопці на службі його «Прорабом» кличуть. Я запитала чому, а він зніяковів і каже: «Та то за суворий контроль робочих процесів на об'єктах». Він такий справжній, розумієш? Не те що цей вилизаний Ярік, який тільки й знав, що дзеркала собою полірувати!

Я мимоволі всміхнулася. Анатолій, здається, був людиною з правильним стрижнем.

— А потім він викликав мені таксі, відкрив двері, а коли я сідала, просто взяв мою руку і… поцілував її. Так по-чоловічому, впевнено. І сказав: «Мирної ночі, Олю. Хай ця ніч буде спокійною не лише для тебе, а й для нас усіх». Я наче в кіно потрапила. Мені так давно ніхто не говорив таких простих і водночас глибоких речей.

— Я рада за тебе, Олю, — щиро відповіла я, і це було правдою. — Здається, ти нарешті зустріла чоловіка, а не чергову ілюзію.

— Так! Так і є! — вигукнула вона, і в голосі почулася раптова паніка. — Ой, Марто… Мартусю…

— Що сталося?

— Я… я така дурепа! Ми так захопилися розмовою, я так була вражена, що ми просто попрощалися, і я забула! Я забула взяти його номер! І він не взяв мій! Я просто сіла в таксі й поїхала, а зараз сиджу і гризу нігті. Ми навіть не обмінялися контактами!

Я закрила очі. Сценарій, який я намагалася закрити, розвертався з новою силою.

— І що ти пропонуєш? — спитала я, вже знаючи відповідь.

— Ну, ти ж була з Івом! Ів — його друг. Мартусь, ну будь ласка! Ти ж не можеш просто так взяти й забути про це? Ти можеш дізнатися в Іва номер Толіка? Ну, будь ласка! Це моє особисте щастя на кону!

Я подивилася на порожній екран смартфона, де ще хвилину тому був записаний номер «Ескорт», а тепер — лише порожнеча. Доля відверто глузувала з мене.

— Я спробую, Олю, — видихнула я, дивлячись на відображення в темному екрані. — Але нічого не обіцяю.

Йц— Ти найкраща! Люблю тебе! Спи солодко, Мартусю!

Короткі гудки вбили тишу в кімнаті. Я поклала телефон на тумбочку і впала спиною на подушку.

Спробує вона... Яка ж я дурепа! Кого я спробую знайти? Як?!

Я гарячково розблокувала екран і знову зайшла в контакти. Порожньо. Жодного «Іва», жодного «Ескорту». Я відкрила історію викликів — але ми спілкувалися виключно через чат-бот агенції, номери телефонів там були приховані системою безпеки для конфіденційності клієнтів. Я знову відкрила браузер, оновила сторінку помилки на сайті — пустка. Сервер видавав сухе: «Сторінку не знайдено». Менеджер не відповідав.

Я затиснула пальцями перенісся, відчуваючи, як у мені повільно закипає лють на саму себе. Мій ідеальний порядок дав збій. Я власноруч, під впливом дурних емоцій та ображеного самолюбства, зачистила інформаційне поле під нуль. Спалила всі мости, стерла єдину зачіпку.

Я пообіцяла Олі допомогти лише для того, щоб не руйнувати її щасливу казку завчасно. Але реальність була жорстокою: я поняття не мала, де шукати цього хлопця. Хто він? Звідки? Де живе? «Ів» — це взагалі справжнє ім'я чи просто пафосний псевдонім для елітних клієнток? Київ — тримільйонне місто. Знайти тут чоловіка, про якого ти знаєш лише колір очей, смак губ і те, що він вміє хвацько підрізати спорткари на «Брабусі» — це завдання з нульовою ймовірністю успіху.

Повна катастрофа. У мене не було жодного дієвого інструменту, жодного плану «Б».

Я безсило впала на подушку, натягнувши ковдру до самого підборіддя. На губах усе ще тліло примарне тепло поцілунку ескортника, яке тепер здавалося знущанням.

— Ну і нехай, — прошепотіла я в темряву, намагаючись переконати себе. — Нехай котиться під три чорти зі своїм преміум-сервісом. Справу зроблено, а Оля... щось придумаю.

Попереду залишалося якихось чотири години сну. А вранці, рівно о дев’ятій, на мене чекав новий об’єкт — якесь проблемне СТО. Треба бути у повній бойовій готовності. Без жодних думок про ескортників.