10. Ів

Коли дівчата рушили до машини, я миттєво вискочив із водійського сидіння, щоб по-джентльменськи відкрити двері. Увімкнув режим максимальної концентрації. Первинний візуальний контакт ми з Толяном пройшли без втрат, але тепер треба було закріпити позиції.

Поки Марта й Оля наближалися, я мав змогу роздивитися їх зблизька, суто з чоловічої точки зору. І, чесно кажучи, у мене всередині щось хитнулося. Подруга Оля в смарагдовій сукні виглядала чарівно — м’які локони, трохи сором’язлива усмішка, уся така мила й беззахисна, чистий дівочий вайб. А от моя замовниця Марта... це було щось зовсім інше. Справжня Снігова Королева київського розливу. Строга чорна сукня сиділа на ній як влита, підкреслюючи ідеальну фігуру, але цей прискіпливий, холодний погляд темно-синіх очей змушував тримати спину рівно. Дорогий лук, бездоганний макіяж і вираз обличчя жінки, яка звикла керувати процесами. Від неї так і віяло ароматом стовідсоткової впевненості. Мажорка вищої ліги, не інакше.

Я обережно притримав двері для Марти, і салон нашого танка миттєво заповнив її тонкий, шалено дорогий парфум, який остаточно витіснив залишки пацанського духу.

З пасажирського боку в цей час розгорталася своя, тактична драма. Толян, пам'ятаючи настанови Дімона, спробував зробити «елегантний щипок біля стегон», щоб допомогти сісти Олі. Вийшло трохи розмашисто — він ледь не відірвав ручку дверей машини, але Оля цього навіть не помітила. Вона заворожено дивилася на його плечі, які під тканиною піджака жили своїм окремим бойовим життям.

— Дякую, Анатолію, — збентежено прошепотіла Оля, примостившись на задньому сидінні поруч із Мартою.

Толян завалився назад на переднє крісло. Боковим зором я помітив, як його обличчя на секунду набуло виразу бійця, що наступив на протипіхотну міну: він сідав так обережно, щоб не луснули штани, що застиг під кутом дев'яносто градусів, затято дихаючи через ніс.

Я плавно викрутив кермо, виїжджаючи з двору ЖК «Липки». У дзеркалі заднього виду я помітив, як Марта уважно, наче через лупу, вивчає мою потилицю, а потім переводить погляд на Толяна.

— Анатолію, а ви давно в цьому... преміум-бізнесі? — раптом запитала Снігова Королева з заднього сидіння. У її голосі прокинулися такі строгі, контролюючі інтонації, що я мимоволі згадав свою першу податкову перевірку на СТО. — Ів сказав, що ви рідко берете індивідуальні замовлення. У вас інший профіль?

У салоні на мить повисла така тиша, що було чути, як працює клімат-контроль. Толян повільно, наче башта танка, повернув голову до дівчат. Його брови зійшлися на переніссі. Він згадав інструктаж Назара.

— Профіль глибокий, — вагомо прохрипів Толян, загадково мружачись на Марту. — Ґрунт небезпечний, копати треба акуратно. Розумієте?

Оля поруч із нею ледь помітно здригнулася і затамувала подих. В її очах Анатолій миттєво перетворився на якогось таємничого магната чи боса суворого синдикату з Полісся.

— Розумію. Ризиковані активи. А де саме оперуєте? Які напрямки інвестицій зараз у пріоритеті? — Марта зацікавлено підняла ідеальну брову. Вона розмовляла якимись дивними діловими термінами, мабуть, набралася розумних слів у своїх бізнес-колах.

— Вклався в нерухомість на Сході, — чітко, як на доповіді комбату, викарбував Толян. — Специфічний сектор. Капітальний ремонт, укріплення позицій... тримаємо оборону ринку, так би мовити.

Я ледь не вчепився зубами в кермо, щоб не заіржати на весь голос. Старшина Толік балансував на грані провалу, але його суворий армійський досвід, виданий за пафосну таємничість, заходив київським мажоркам як діти в школу.

— Ого... — тихо видала Оля, дивлячись на Толяна вже з абсолютною повагою. — То ви постійно в роз'їздах? Напевно, такий стрес...

— Буває, — суворо кивнув Толян, трохи розслабляючись, бо тема «Сходу» була йому рідною. — Але коли поруч надійні люди, то ситуація під контролем. А стрес ми знімаємо просто. Заходимо в бар, кидаємо бармену «на чай» і кажемо: «Мені як зазвичай, і щоб лід був з альпійської води».

Марта на секунду замислилася, а потім тонко посміхнулася, дивлячись на мене через дзеркало заднього виду.

— Що ж, Анатолію, ваш підхід до роботи мені подобається. Схоже, ви дійсно вмієте тримати удар. Тож пропоную синхронізувати наші завдання до того, як ми переступимо поріг клубу.

Толян трохи повів плечем у своєму піджаку.

— Уважно слухаємо, Марто. Якісь особливі побажання щодо нашого... позиціонування на об'єкті?

— Побажання прості, — Марта поправила ремінець своєї маленької сумочки, і її голос став максимально діловим. — Сьогодні у нас не просто світський вихід, а антикризовий менеджмент. Ціль — місцевий бармен на ім'я Ярослав. Він занадто багато про себе уявив і вирішив, що моя подруга Оля буде страждати через його нові інтрижки з клієнтками. Наше завдання — влаштувати йому повне банкрутство его.

Оля поруч із нею густо почервоніла і відвела погляд у вікно, а я ледь помітно підняв брови. Оце так поворот. Значить, ми приїхали не просто пафосно випити коктейлі, а мститися колишньому? Тактична операція «Колишній» у дії!

— Завдання зрозуміле, — миттєво зорієнтувався я, увімкнувши весь свій акторський талан. — Продемонструвати Ярославу, що Оля тепер крутиться у сферах, куди його місячної зарплати не вистачить навіть на вхідний квиток. Толяне, чув? Працюєш першим номером. Оточуєш Олю турботою, демонструєш фінансову брутальність і палкі погляди.

— Прийнято, — глухо відгукнувся Толян, і його обличчя через затісний комірець набуло ще суворішого, майже загрозливого вигляду. — Об'єкт «Ярослав» буде морально пригнічений моїм авторитетом.

— Чудово, — констатувала Марта, задоволена такою швидкою реакцією команди.

Попереду в темряві замиготіли неонові вогні нічного клубу «Максима». Біля входу стовбичила пафосна публіка, стояли дорогі спорткари та вилизані седани. Я глибоко вдихнув і почав обережно маневрувати, виглядаючи місце для парковки. Холодний піт раптово проступив у мене на спині.