7. Ів

— Пише! — прошепотів Дімон, затамувавши подих так, наче сидів у засідці в лісосмузі, а не в моїй п’ятикімнатній люксовій берлозі.

Екран блимнув. Нове повідомлення від Martha_Auditor вискочило на монітор. Ми вчотирьох синхронно витягнули шиї, мало не б'ючись лобами й перекриваючи один одному світло від монітора.

«Чудово, Іве. Формат: супровід на закритому світському заході (нічний клуб). Завдання вашого партнера — грати роль палкого, статусного залицяльника моєї подруги, не відходити від неї ні на крок і дивитися на неї так, ніби вона — головна інвестиція його життя. Ваше завдання — супроводжувати мене й підігравати легенді. Дрес-код: стильний casual або дорогі костюми. Жодної вульгарності. Оплата погодинна, гроші на карту після підтвердження зустрічі. Адреса клубу й час будуть завтра. До зустрічі».

— «Головна інвестиція його життя»... — повільно, з розстановкою повторив Назар і з розмаху дав Толяну соковитого ляща по потилиці. — Ну що, «важкий люкс», приїхали? Ти хоч знаєш, що таке інвестиція, старшина? Це тобі не солярку з БМП списувати й не тушонку на цигарки міняти! Тут тонкі матерії, тут баланс треба тримати!

— Чуєш, ти, диванний аналітик тридцятого левела, — Толян почухав уражену потилицю і гордо випнув підборіддя, наче щойно взяв як мінімум штурмом Париж. — Я вдягну піджак Івчика, зроблю таємниче обличчя скривдженого генія і буду мовчати з розумним виглядом. Для київських жінок це — стовідсотковий маркер того, що в чоловіка є мільйони, просто він про них не патякає через контррозвідку. Пиши їй, Ів, що контракт підписано, печатка стоїть!

Я сидів, затиснувши пальцями перенісся, відчуваючи, як у мені повільно вмирає поважний підприємець. Мені дико хотілося прокинутися.

— Пацани, ви глухі чи просто контужені моїм програшем у покер? Який нічний клуб? — застогнав я, ледь не б’ючись головою об стіл. — Мене ж там половина бізнес-тусовки Києва може побачити! А якщо туди зайде хтось із VIP-клієнтів мого СТО? Уявіть картину: директор найбільшого автокомплексу столиці треться біля столиків у ролі елітної грілки для самотніх дам! Мені ж бізнес спалять, а репутацію пустять на металобрухт!

— Та хто спалить, параноїк? — заіржав Дімон, мало не перекинувши пляшку. — Ти ж сам читав: «дрес-код: костюми». Одягнеш якісь пафосні окуляри без діоптрій, залижеш чубчик назад гелем, прикинешся якимось іноземним інвестором з Монако чи сином дипломата на канікулах. Хто тебе впізнає в напівтемряві під важкі баси й дим-машину? Зате картковий борг закриєш по-красі. Чи ти, Івчик, хочеш, щоб Толян усім нашим вінницьким пацанам розповів, що ти сциканув перед парою київських дівчат і здав назад, як старий Запорожець на підйомі?

Цей закид про «сциканув» та ще й у контексті «Вінниці» добив останні оборонні редути мого здорового глузду. Чоловіче его — річ страшна, особливо коли його підігрівають три літри пива, уражена гордість та троє найкращих друзів, яким тільки дай привід пореготати.

— Гаразд, — процідив я крізь зуби і швидко, щоб не передумати, настукав у чат:

«Умови прийняті, Марто. Завтра ми будемо у повній готовності... тобто, у повній відповідності до вашого преміум-статусу. Чекаємо на координати. Гарної ночі».

Я рішуче закрив кришку ноутбука так, наче підписав пакт про капітуляцію власного глузду.

— Ну все, мачо, тепер можна і поспати, — Толян солодко, зі звуком потягнувся і всією своєю масою впав на мій розкішний дизайнерський диван, безжально закидаючи ноги в тактичних шкарпетках прямо на білі шкіряні підлокітники. — Завтра в нас великий день. Будемо з Івом штурмувати ази ескорт-супровіду. Друзяки, розбудіть мене о дванадцятій, треба ж встигнути фейс поголити перед світським раутом, щоб усе за статусом було.

Ніч минула як у важкому, липкому тумані. Мені снилися дикі кошмари, де наш головний бухгалтер Петро Васильович бігав за мною по танкодрому з бланком суворої звітності й кричав через рацію, що податкова накладна за номером 1488 вимагає моєї термінової ескорт-присутності на барі в рожевих трусах.

Прокинувся я об одинадцятій ранку від якогось підозрілого шкварчання та криків. Дімон і Назар на моїй вилизаній дизайнерській кухні намагалися приготувати яєчню в промислових масштабах, паралельно влаштувавши дебати з піною біля рота про те, яка марка моторного мастила краще підходить для танків Т-72. Квартира наскрізь пахла смаженим беконом, яйцями і міцною кавою.

Усе це було настільки дико, шумно й неприродно для мого зазвичай тихого, самотнього недільного ранку, що я на секунду зажмурився і подумав: «Господи, нехай цей сайт ескорту мені просто привидівся після перевтоми».

Я схопив телефон, і в цей же момент екран блимнув сповіщенням.

Від: Маша-секретарка.

«Іве Олеговичу, доброго ранку! Вибачте, що турбую в неділю. Мені зателефонувала та кандидатка, що її рекомендував мій знайомий. Я з нею поспілкувалася — це просто кремінь, а не жінка! В неї ідеальна освіта, чималий досвід і замашки генерала. Вона буде у вас в офісі завтра, в понеділок, рівно о 09:00.»

Я полегшено, на повні груди видихнув і вперше за ранок посміхнувся. Ну, слава Богу. Хоч одна нормальна, адекватна новина за ці божевільні вихідні. Завтра зранку прийде серйозна, сувора жінка, розгребе моє податкове пекло, і я нарешті повернуся до свого нормального, чоловічого життя, де є тільки машини, гайки, зрозумілі цифри й чистий бізнес без усяких там «Elite Companion».

— Ну що, братуха! — у кімнату по-хазяйськи зайшов Толян.

Він уже був чисто поголений, пахнув моїм дорогим одеколоном і впевнено крокував у моєму шовковому халаті, який на його армійській туші виглядав як мантія якогось безумного середньовічного короля-завойовника.

— Я тут провів ревізію твоєї гардеробної. Слухай, у тебе там костюмів більше, ніж у зірки шоу-бізнесу на гастролях. Коротше, я обрав собі один, темно-синій. Тільки в плечах трохи тисне і штани в дупі тріщать, але для образу брутала це навіть плюс. Дихати важко, рухатися важко, тому обличчя автоматично стає суворим, загадковим і загрозливим. Те що треба для важкого люксу!