4. Марта

Нескінченно можна дивитися на три речі: як горить вогонь, як тече вода і як твоя найкраща подруга вдесяте за вечір топить свій здоровий глузд у келиху з напівсолодким.

Я дивилася на Олю, Оля дивилася на філадельфію з лососем, а лосось, здається, дивився на нас обох із німим запитанням: «Дівчата, а коли почнеться конструктив?».

Ми сиділи на моїй суперсучасній, зі свіжим ремонтом кухні. Ця трикімнатна квартира в новому елітному ЖК у центрі Києва була моєю особистою гордістю. Кожен квадратний метр тут кричав про те, що її мешканка — серйозна жінка, яка вміє рахувати гроші, зводити баланси й вибивати борги з найбільш затятих неплатників. Панорамні вікна від підлоги до стелі відкривали розкішний краєвид на вечірню столицю, яка миготіла мільйонами вогнів. Світлі глянцеві поверхні, дизайнерська люстра, яка коштувала як підтриманий легковик, і мінімалізм, що налаштовував на холодний математичний розрахунок.

Але весь цей фінансовий шик безжально руйнувався схлипуваннями Олі.

— Ні, ну ти розумієш, Марто? Наші стосунки... Вони як амортизація основних засобів! — Оля змахнула паличкою для суші, ледь не зачепивши соєвим соусом мій білосніжний кухонний острів. — Спочатку здається, що це капітальна інвестиція, а потім ти розумієш, що вони просто знецінюється з кожним днем, а витрати на утримання тільки ростуть!

Я зітхнула й зробила ковток білого сухого. Оля працювала бухгалтеркою в одному з найпопулярніших нічних клубів Києва, і саме там її наздогнало те, що в народі називають коханням, а в моїй професії — безнадійним пасивом. Його звали Ярослав. І він був барменом у тому ж закладі.

— Олю, сонце моє, — м’яко почала я, підсуваючи до неї ближче імбир. — Твій Ярослав — це не амортизація. Це чистий збиток. Ми з тобою обговорюємо цей інцидент уже пів року. Його поведінка не піддається жодному логічному аудиту.

— Він то підпускає мене, то відштовхує! — Оля відкусила рол і заговорила з набитим ротом, що додавало її драмі особливого відчаю. — Розумієш, один вечір він справжній італійський мачо, дивиться на мене так, ніби я — остання пляшка елітного віскі на його барі. Підвозить додому, шепоче якісь ніжності... А наступного дня — «Привіт, Оль», і морда цеглиною! Наче ми просто сусіди по планеті!

— Класичні емоційні гойдалки, — констатувала я, обираючи найапетитніший рол. — Чоловік без чіткої стратегії розвитку. Звичайний кадровий брак.

— Але це ще не все! — Оля драматично ляснула долонею по столу. — Навколо його стійки постійно крутяться ці... клієнтки! Нафарбовані, губи качками, спідниці ледь дупу прикривають. І він їм посміхається! Оцією своєю фірмовою посмішкою з ямочками на щоках. Вони йому залишають чайові, а він розквітає, як клумба біля КМДА! Мене просто в середині все випалює від ревнощів, Марто! Хочеться цим соєвим соусом залити йому очі!

Я подивилася на подругу. Оля була красунею — натуральна блондинка з величезними зеленими очима й фігурою, якій заздрили всі відвідувачки фітнес-клубів. Але коли справа доходила до цього бармена, її самооцінка просто оголошувала себе банкрутом і йшла на ліквідацію.

— Знаєш, що я тобі скажу ? — я поставила келих і сперлася підборіддям на руки. — На ринку праці та стосунків є один закон. Якщо товар починає вважати себе дефіцитним і задирає ніс, треба штучно створити конкуренцію. Тобі потрібно викликати в нього ревнощі. Збити з нього цю пиху «короля коктейлів». Нехай зрозуміє, що на твою ліквідність претендують інші, солідніші інвестори.

Оля на секунду затихла. В її зелених очах блиснув вогник надії, який, проте, швидко згас, мов світло під час планового відключення.

— Ідея супер, Марто. Правда. Але є одна маленька проблема технічного характеру. В мене немає кандидатури для цієї гри. Всі мої залицяльники — це або постійні гості клубу, яких Ярослав знає як облуплених, або слюсар дядя Вася з мого під'їзду. Якщо я прийду з дядею Васею, Ярослав помре не від ревнощів, а від сміху. Мені потрібен хтось... ну, такий... щоб у Ярослава шейкер із рук випав, коли він нас побачить. Красивий, упевнений, з поглядом, від якого хочеться терміново вийти заміж і народити чотирьох дітей. Де я такого візьму за один вечір?

Я замислилася. Оля була права. Звичайний хлопець із Тіндера тут не підійде. Потрібен професіонал. Хтось, хто зіграє роль закоханого олігарха так, що навіть Станіславський у труні перевернувся б і зааплодував.

І тут у моїй голові, яка зазвичай була зайнята виключно цифрами, дебетами й ПДВ, народилася ідея. Шалена. Абсолютно нелогічна. Економічно невиправдана, але геніальна.

— Слухай... — я повільно підсунула до себе ноутбук, який лежав на краю столу. — Якщо нам потрібен професіонал... чому б нам його просто не орендувати?

Оля насупилася, намагаючись перетравити почуте разом із залишками імбиру.

— В сенсі — орендувати? Напрокат, як самокат у парку?

— Майже, — мої пальці вже швидко стукали по клавіатурі. — Ми живемо у двадцять першому столітті, дорога моя. Зараз можна купити все. Навіть чоловічу увагу на один вечір. Ми наймемо хлопця.

— Марто, ти здуріла? — Оля витріщила на мене очі. — Ти пропонуєш мені звернутися до... жиголо?!

— Не жиголо, а культурно — VIP-ескорт для поважних дам, — виправила я її, переходячи за першим ліпшим посиланням у пошуковику. — Це просто бізнес, Олю. Послуга надання компанії для світських заходів. Жодного інтиму, суто акторська майстерність. Нам потрібна картинка. Тобі — статусний кавалер, який буде дивитися на тебе так, наче ти дорожча за акції Apple. Ярослав побачить це, його его трісне по швах, і він приповзе на колінах з вибаченнями.