3. Ів

Субота. Нормальні люди в такий час гуляють у парках, п’ють лате в затишних кав’ярнях, фліртують або хоча б банально відсипаються після робочого тижня. Я ж продовжував сидіти у своєму кабінеті, завалений роздрукованими прайсами, і робив замовлення на постачання деталей. Очі вже вилазили на лоба від серійних номерів запчастин.

Маша принесла мені нову порцію кави і плавно сіла навпроти з виглядом людини, яка вже морально готова написати заяву на звільнення прямо на серветці.

— Іване Олеговичу, — тихо, майже загробним голосом промовила вона. — Можна я вже піду додому? Будь ласка. Субота все-таки.

Я відірвався від монітора, подивився на неї, потім на гігантську гору паперів, яка загрозливо похитувалася на краю столу, і знову на неї. Вона була бліда, втомлена, а в очах світилося таке німе благання про свободу, наче її тримали в рабстві щонайменше років десять.

— Так, Машо, йди, — зітхнув я, відсуваючи папку з цифрами, від яких у мене в очах уже відверто двоїлося. — І дякую, що вийшла сьогодні на роботу.

Секретарка підхопилася так, наче під нею загорівся стілець. Вона попрощалася, зібрала речі зі швидкістю звуку і зникла в коридорі так миттєво, ніби її тут ніколи й не було.

Я залишився один. Тиша в порожньому офісі почала відверто тиснути на вуха, нагадуючи, що директор великої мережі — це звучить гордо, але виглядає як суцільний геморой. І саме в цей момент мій телефон на столі заволав відомим рінгтоном.

На екрані висвітилося ім’я, яке змусило мене щиро посміхнутися вперше за останні три пекельні дні.

— Толян! — майже крикнув я в слухавку, навіть не чекаючи, поки він встигне видати своє фірмове привітання.

— Здоров, мажоре київський! — голос друга був хрипким, але неймовірно бадьорим. — Слухай сюди і не перебивай: ми з пацанами вже на під'їзді до Києва. Пролітаємо КПП. Ще якихось пів години — і будемо штурмувати твою фортецю. Ми закупили в супермаркеті пивом і піцою, ледве багажник зачинився!

— Стоп! — я аж підвівся з крісла. — Ви ж казали, що приїдете завтра!

— Плани змінилися, братуха! — хмикнув Толян. — Відпустка — штука коротка, як заячий хвіст, хочемо встигнути все і трохи більше. Дімон, Назар і я — всі в зборі, готові інспектувати столицю. Все, до зустрічі!

Я відкинувся на спинку крісла, відчуваючи, як з душі звалюється величезний шматок щоденної напруги. Толік, Дімон і Назар. Мої золоті кенти з тих безтурботних часів, коли моїм найважчим життєвим вибором було те, в якому саме нічному клубі Вінниці затусити до ранку і яку тачку випросити в баті. Зараз вони всі троє воювали й ось нарешті отримали короткий перепочинок. Те, що вони першим ділом набрали мене, наповнило серце якоюсь дивною, щемливою сумішшю гордості й шаленого полегшення. Живі. Слава Богу, живі.

Я одним махом вимкнув комп'ютер, зачинив офіс, вискочив до машини й помчав додому, порушуючи всі можливі швидкісні ліміти.

Коли через десять хвилин я підкотив до будинку, біля під'їзду мене вже чекала моя колоритна трійця. Радісні, засмаглі за літо так, що нагадували якихось техаських рейнджерів. Я дивився в їхні рідні очі, в яких тепер читалося значно більше зрілості й загартованості, ніж просто колишнє бажання розважитися. Ми обійнялися так міцно, по-чоловічому, з тріском у кістках, ніби не бачилися цілу вічність.

— Ну що, — сказав Назар, зі сміхом скидаючи на підлогу моєї квартири величезний тактичний рюкзак. — Показуй своє холостяцьке лігво. Чи ти тут уже потайки одружився і продав душу якійсь столичній моделі?

— Та яке там одружився! — засміявся я, оперативно розставляючи на скляному столі привезене ними пиво. — Тут усе ще сувора суверенна зона, абсолютно вільна від серйозних стосунків і жіночих капців. Проходьте, сідайте!

Моя квартира — це п'ять кімнат, близько ста п'ятдесяти квадратів суцільного сучасного мінімалізму. Скло, бетон, дорогі меблі, на яких я через постійну зайнятість майже не сидів. Тут зазвичай було затишно, але якось занадто стерильно й самотньо. До сьогоднішнього дня.

Вечір пролетів як одна мить, наче нас катапультувало в минуле. Пиво текло рікою, а важливий футбольний матч по телевізору був лише гучним фоном для наших спогадів. Ми реготали, згадували Вінницю, перемивали кістки старим знайомим і стібалися з того, якими пафосними дурнями ми були в юності. Жодної політики, жодних важких розмов про фронт чи передову — хлопці приїхали видихнути, і ми просто насолоджувалися моментом і відчуттям того, що ми разом.

А потім, коли від піци залишилися лише порожні картонні коробки, а емоції трохи вщухли, Толян із таємничим виглядом витяг із кишені штанів новеньку колоду карт.

— Ну що, пацани, згадаємо класику?

— Покер? — підморгнув Дімон, потираючи руки.

— Покер, без базару, — кивнув я, розчищаючи стіл.

Ми грали не на гроші — у нашій компанії було не прийнято рахувати купюри між своїми. Ми грали за старою вінницькою традицією — на бажання. Правило залізне: хто програв фінальну роздачу, той беззаперечно виконує будь-яку, навіть найбільш шизофренічну забаганку переможця.

Спочатку все йшло рівно, я навіть блефував так, що сам собі вірив. Але десь після десятої години вечора фортуна вирішила, що я занадто розслабився, і нахабно повернулася до мене своїм широким задом. Я програв раз, другий, третій... Коротше, мене взували по повній програмі.

І ось — фінальний, вирішальний раунд. Толян дивився на мене через стіл з тим самим хитрим, примруженим поглядом, який з часів школи не віщував мені нічого, окрім великих неприємностей.

— Ну що, невдахо, суши весла, — протягнув він, картинно, з ефектом розкриваючи свої карти на склі. — Твій красивий стріт нервово курить у сторонці проти мого фул-хаусу. Вибачай, мажорчику, але ти знову в глибокому прольоті!

Я важко зітхнув, закотив очі й безсило кинув свої карти на стіл.

— Гаразд, твоя взяла, вовкулаче. Ну і яким буде твоє бажання? Тільки благаю, не кажи, що я маю пофарбувати свій робочий Мерседес у рожевий колір чи вийти на роботу в костюмі покемона.