2. Ів

Бухгалтерські баланси — це винахід сатани. Тепер я знаю це точно. Вони були створені суто для того, щоб катувати грішників у пеклі, а в моєму випадку — прямо в моєму кабінеті.

Я сидів за столом, запустивши пальці у волосся, і дивився на роздрукований звіт так, наче там було зашифроване прокляття стародавніх шумерів. Папери великим стосом височіли по ліву руку від мене, загрозливо похитуючись щоразу, коли з вікна віяв легкий вітерець. Моя мережа СТО по всій Україні працювала як годинник, клієнти йшли потоком, але те, що коїлося в моїй документації останнім часом, нагадувало фінансовий апокаліпсис у мініатюрі.

А все тому, що рівно два місяці тому мій бездоганний, незамінний фінансовий директор Петро Васильович просто не вийшов на роботу.

Він не брав слухавку три дні. Я вже збирався оголошувати його в розшук і малювати в голові жахи про викрадення фінансового генія конкурентами, аж раптом на четвертий день мій смартфон ожив. Петро Васильович телефонував з полігону. Голос у нього був бадьорий, хоч і трохи захеканий. Як виявилося, він вийшов з дому в капцях і шортах, щоб викинути сміття, — і потрапив прямо в обійми представників ТЦК. Чоловік він був бойовий, бігати від долі не став, підписав контракт і тепер гордо служив у лавах ЗСУ.

Для України — це гордість і мінус один залізний бухгалтер у тилу. Для мого бізнесу — це був повний, безкомпромісний дефолт. Тому що в цифрах, дебетах, кредитах і податкових накладних я тямив приблизно так само, як ведмідь у квантовій фізиці. У машинах я бог. Я можу за звуком мотора визначити майже будь-яку несправність. Але коли я бачу абревіатуру ПДВ, у мене починає сіпатися праве око.

Звісно, я одразу кинувся на пошуки нового співробітника. Проте після гіркого досвіду останніх тижнів у моїй голові викристалізувалася одна-єдина вимога:

«Жодних жінок».

І ні, я не сексист. Просто три попередні «асистентки» так старанно формували мої побажання щодо статі наступного помічника, що тепер це вже питання виживання. Мода якась у Києві дивна пішла: дівчата приходять на співбесіду не працювати, а влаштовувати романтичні баталії. Новий екстремальний спорт — «зааркань начальника в РАЦС». Без правил, із перешкодами, але з диким азартом. Або я такий магнетичний щасливчик, або це вже якась проклята корпоративна лотерея.

Я відкинувся на спинку шкіряного крісла й подумки пробігся своїм особистим «хіт-парадом» офісного жаху.

Бронзу в моєму рейтингу впевнено взяла Тетяна. Вона чомусь вирішила, що образ «зухвала хамка» — це вершина чоловічих еротичних фантазій. Вона заходила до мене в кабінет, зневажливо кидала папки на стіл, дивилася на мене як на шматок недоїденого іржею металобрухту і спілкувалася виключно крізь зуби, періодично закочуючи очі. На третій день такого «перформансу», коли вона на моє прохання перевірити рахунки відповіла: «А сам не можеш, ручки відваляться?», Тетяна полетіла шукати іншого поціновувача садомазохізму.

Срібло гордо забрала мадам Галина. Цій жінці було глибоко за тридцять, і вона мала хватку бультер’єра. Її коронний перл я, мабуть, згадуватиму до старості. Вона зайшла, зачинила двері на замок, сперлася на мій стіл так, що ледь не розтрощила клавіатуру своїм пишним бюстом, і видала: «Я тобі каву варила? Варила. Розумом підкорила? То може вже пора зробити перший крок? Поїхали до тебе?». І байдуже, що на «ти» ми взагалі-то не переходили, розумом вона, м'яко кажучи, не сяяла, а розплачуватися власним тілом за три чашки еспресо я був морально не готовий. Навіть якби та кава була найсмачнішою у світі. Та і напій я в неї не замовляв. У мене для цього є Маша — секретарка та кадровиця.

Але золото — абсолютне, беззаперечне золото в олімпіаді офісної німфоманії — взяла Олеся.

О-о-о, Леся! Моє промивання шлунка, шість крапельниць і два дні в стаціонарі токсикології. Це ж треба було додуматися: підсипати шефу в обідню каву кінську дозу віагри, густо розведеної якимось «приворотним зіллям», купленим у ворожки з ОЛХ! Навіть думати не хочу, чому вона це лайно дістала і з чого воно було зварене. Те, як я тоді не здох прямо на робочому місці від інфаркту, досі залишається нерозгаданою загадкою для сучасної медицини.

Лесю після її «зілля» я вигнав з вовчим квитком, викликав клінінг для повної дезінфекції кабінету й дав чітку інструкцію Маші: на посаду фінансового аналітика розглядати тільки чоловіків. Бажано — глибоко одружених, із трьома дітьми і повною відсутністю зайвого романтизму в очах. Але чоловіки, які б хотіли отримати цю роботу, чомусь не дуже поспішали.

Я важко зітхнув, підійшов до панорамного вікна й подивився вниз, на парковку СТО. Робота кипіла, хлопці крутили гайки, машини заїжджали й виїжджали. Бізнес вимагав контролю, цифри вимагали порядку, а мій мозок вимагав спокою.

Дзвінок внутрішнього телефону змусив мене здригнутися. Я підійшов і натиснув кнопку селектора.

— Так, Машо, слухаю, — відгукнувся я до секретарки.

— Іване Олеговичу, тут... — голос Маші трохи тремтів. — Пам'ятаєте, ви просили знайти суворого, безкомпромісного фахівця для аудиту? Мені тут знайомий порадив одну людину. Кажуть, залізна леді, розгрібає будь-який хаос.

Я на секунду завмер. Леді? Знову жінка? У мене всередині миттєво піднялася хвиля протесту, а шлунок зрадницьки згадав Лесин еспресо. Я вже відкрив рот, щоб видати своє заготовлене «Ні за що! Жодних жінок!», але погляд упав на гігантську купу паперів на столі, яка наче насміхалася з мене. Якщо я зараз не скористаюся цим шансом, скоро податкова нагряне на моє СТО через неправильно подану декларацію.

— Гаразд, Машо, — придушив я свій страх, пообіцявши собі просто не пити нічого, що принесе нова співробітниця. — Проведеш з нею співбесіду, подивишся, що це за «залізна леді».