Au revoir, моє щастя

І: Моє безмежне хвилювання

Його пальці торкнулись перил фальшборту. Його висічене вітрами лице вдихало морське повітря і чекало появи берега на горизонті. Леонард провів на флоті всю юність, дослужився до боцмана, але не радів цьому. Йому була більш до вподоби тиша в голові, яку він так і не знайшов за всі ці роки.

Баржа "Північна буря" волокла себе Атлантикою. З відстані здавалось, наче

її окислені старі борти покрились людськими зморшками. Кораблі також старіють, але старість ця унікальна, метал накопичує втому, мехнічні вузли зношуються, а баржа це смиренно терпить. Судно ніколи не буде жалітися на свій вік, воно спокійно приймає правила, які диктує йому безжальний час.

- Що будеш робити на суші? - поруч пролунав голос капітана Гаспаро. Попри свої п'ятдесят вісім, він виглядав моложаво.

- Ну... - трішки розгубився Леонард, - куплю нові черевики, а потім осушу чарку скотчу.

- Я не про це.

Відповідати чесно Леонарду не хотілось. Не через те, що йому не подобався капітан - у них були прекрасні стосунки. Просто не міг дозволити собі показати цю сторону себе. Він беріг і ховав свої справжні думки від усіх. Так було надійніше і спокійніше.

Зморшкувата сорочка розгойдалась на плечах від пориву вітру. Похолодало. За кормою баржі тяглась чорна туча. І хоч виглядала вона страшно, шторму із собою не несла.

- Буду наводити порядок, - все-таки відповів Леонард, так і не давши відповіді.

ІІ: Порядок

Минулого тижня Леонарду виповнилось тридцять два. Він не святкував із командою. Тихенько викурив вечором капітанську цигарку та ліг спати - цього було достатньо. Навіть сьогоденне сходження на сушу викликало у нього більше почуттів, ніж те свято.

День народження був для нього як надокучливий комендант флотського гуртожитку, який вічно крапав на мозок. Цей день ніколи не забував нагадати про недосплачений кредит за не дуже вже й новий "Fiat", про хворенькі наднирники та про брата, якого він п'ять років тому залишив доглядати за старенькою тіткою. І кожен раз, коли календар застигав на даті "тринадцяте червня", все це виливалось на голову одним суцільним потоком.

Зійшовши з трапу, Леонард відчув, що повітря на суші зовсім інше. Воно не таке гостре, не таке колюче, не гризе обличчя надокучливим вітром. Спина промокла, тримаючи важку сумку. Він витер носа тилом долоні та пішов далі.

Леонард нікому цього не розказував, але прибув сюди через дівчину, стосунки з якою закінчились дуже паршиво. Такий простий тривіальний мотив, але дорослий чоловік не міг ніколи набратись духу його озвучити. Жодне слово не підходило, кожна фраза здавалась неправильною. Він не хотів висловитись не вірно.

Якщо йому б довелось про це розповідати комусь, то кожна спроба виставляла б на показ найогиднішу сторону Леонарда. І хоч він вже сотні разів намагався виправитись перед собою, ця огидна сторона, як йому здавалось, займала майже весь простір його особистості. Її неможливо було відмити.

Огрядна сумка скинулась в багажник таксі. Плечам одразу стало легше.

- Ви там газоблок тягаєте? - усміхнувся таксист, тримаючи стаканчик кави.

- Старе сміття, яке шкода викидати, - сказав Леонард.

- Та ну, краще б тоді вже позбавились від нього. Якби я носив такі торби, то мені вже вінок можна було б ставити.

Сівши на заднє сидіння, Леонард закинув голову назад. Очі самовільно заплющились.

ІІІ: Безлад

Йому було складно уявити, як взагалі можна виправити те, що сталось. Коли люди роблять помилку - це вчинок, наслідки якого очевидно окреслені. Коли люди потрапляють у скрутну ситуацію - це подія, наслідки якої також дуже помітні. Все через те, що кожен із цих випадків є чітким моментом, його можна означити точкою на прямій лінії.

У Леонарда все було трішки інакше. Його провина не була ні вчинком, ні однією подією, і це зовсім не один момент. Саме по собі його ставлення до дівчини раз за разом все руйнувало. День за днем, місяць за місяцем. Це була довга черга тих самих "моментів", які акумулювали в собі наслідки по зернині, поки ті не проросли в безкрайнє поле відчуження.

Все почалось ще багато років тому. Це була секунда першої зустрічі. Непомітна, але підступна. В цій секунді ніщо не видавало хитрого шпигуна, який невдовзі накине зашморг на шию.

Друг Леонарда Віктор тоді влаштував вечірку біля моря в честь дня народження. Окутані теплим вечірнім бризом, обличчя молодих людей червоніли від гучних розмов та жартів. Там були і старі знайомі, і абсолютно нові люди. Тоді Леонард вперше і побачив абсолютно нову, для себе, Софію.

- Вона у нас всім вже мізки прополоскала, - сказав Віктор, підкурюючи цигарку від багаття. - Каже... вам треба зайнятись головою.

- Ну а що? - знизала плечима Софія, блиснувши м'якою посмішкою. - У вашому офісі всі неадекватні.

В цій компанії вона опинилась зовсім нещодавно, влаштувавшись менеджером в логістичну фірму, де працював Віктор. Трішки сувора, рішуча, пряма, але не зла. Леонард тоді майже не звернув на неї увагу. Здалась вона йому якоюсь занудною. Навіть зовнішність не став підмічати, в ту мить.

Під кінець святкування, коли вже навіть місяць почав заповзати під горизонт, вони перекинулись лише парою фраз:

- Як ти з ними уживаєшся? - по-дружньому спитала Софія, прибираючи посуд з розкладного столу.

- Терплю бідолах, - жартома відмахнувся він.

Але з часом все сильно змінилось.

IV: Перші дні

Таксі продовжувало собі котитись містом. Леонард задрімав, йому їхати ще довгенько, тому він сильно не переймався. Білий "Chevrolet Aveo" розтинав завішені яскравими, але безглуздими білбордами вулиці. Наче вчительська крейда "полосував" сіру дорогу, перечеркуючи пройдений шлях. Кожна наступна секунда віддаляла Леонарда від його минулого, але легше від цього не ставало зовсім.

- А ти ж моряк, чи хто ти там? - Софія розбирала коробок з інструментами.

Це був день, коли вони стали ближче, хоч і одразу це було непомітно. Тоді Віктор робив у власній квартирі ремонт і покликав друзів на допомогу - абсолютно звичайний нудний привід. Все було тихо.