За межею Есшату

Туман з’явився без попередження.
Не опустився — виріс з землі.
Він був молочно-сірим, густим, але теплим, майже… рідним.
Запах у нього був дивний: дим, трава, дощ і щось давно забуте.
— Не подобається мені це… — прошепотів Кейрон.
— Це туман спогадів, — відповіла Аіті, але в її голосі не було впевненості. — Він не нападає одразу. Він переконує.
Туман закрутився — і світ навколо змінився.
Аіті раптом стояла на скелі дитинства.
Небо було чисте.
Вогнетінь — цілий, сильний — розправляв крила.
— Ти запізнилася, — сказав він спокійно. — Але я не в гніві.
Вона здригнулася.
— Це… не справжнє, — прошепотіла вона, але серце зрадливо стиснулося.
Вогнетінь нахилив голову, як колись.
— Ти могла залишитися зі мною.
Без болю.
Без війни.
Тим часом Кейрон опинився в іншому місці.
Долина Імі.
Світла. Ціла.
Батько живий, усміхнений.
Сестри біжать йому назустріч.
— Все добре, — сказав Дон де Шатан. — Ти повернувся вчасно.
Кейрон простягнув руку…
і зупинився.
— Ні, — прошепотів він. — Я ще не зробив свого вибору.
Туман почав ущільнюватися.
— Якщо ви залишитеся, — прошипів він, — я стану реальністю.
— Саме цього ти й хочеш, — сказала Аіті.
Вона зробила крок назад — у біль, у страх, у невідоме.
— Але реальність — це не втеча.
Світ розірвався.
Туман завив — і відступив.
Кейрон упав на коліна.
— Я майже… — він ковтнув. — Я майже повірив.
Аіті подала йому руку.
— Я теж.
Це і є небезпека.

Поля тотемів
Далі почалася рівнина.
У землі стирчали тотеми — кам’яні, дерев’яні, кістяні.
Кожен — зі знаком: віри, страху, сили, жертви.
Вони шепотіли.
— Кожен із вас має обрати, — пролунало навколо. — Бо далі пройдуть лише ті, хто знає, в що вірить.
Перед Аіті постав тотем дракона — розбитий, тріснутий.
— Ти віриш у силу, — сказав голос. — Але сила зраджує.
Перед Кейроном — тотем крила, обпаленого.
— Ти віриш у обовʼязок. Але обовʼязок забирає життя.
Кейрон стиснув кулаки.
— А якщо я вірю в людину?
Тотем здригнувся.
Аіті підійшла до свого.
— Я вірю не в силу, — сказала вона. — Я вірю в зв’язок.
У тих, кого не залишають.
Вона торкнулася тріснутого тотема — і той зцілився.
Поле здригнулося.
— Прийнято, — пролунало.
Тотеми впали, розсипаючись у порох.
— Ми пройшли, — видихнув Кейрон.
— Ні, — відповіла Аіті. — Ми назвали себе.

Коридор темряви
Останній етап не мав форми.
Це був коридор, де не було стін — лише темрява, що стискалася.
Світла не існувало.
Звуків — теж.
Кейрон перестав відчувати власні руки.
— Аіті… — його голос тремтів. — Я тебе не бачу.
— Я тут, — відповіла вона негайно. — Не відпускай мій голос.
Темрява почала говорити.
— Вона тебе кине.
— Він тебе не врятує.
— Ви не дійдете разом.
Кейрон зупинився.
— А якщо… — він захрип. — Якщо я стану тягарем?
Аіті зупинилася теж.
— Тоді я нестиму тебе, — сказала вона спокійно. — Як ти ніс мене в болоті.
Темрява завила.
— Це не любов, — прошипіла вона. — Це слабкість!
— Ні, — відповіла Аіті. — Це вибір.
Вона простягнула руку в порожнечу — і Кейрон її відчув.
Не побачив.
Відчув.
Коридор здригнувся.
Темрява розступилася.

За межею
Вони вийшли на кам’яний виступ.
Попереду — серце Ешату.
Попереду — лігво.
Аіті впала на коліна, важко дихаючи.
— Він там… — прошепотіла вона. — Я відчуваю його чітко.
Кейрон став поруч.
— І ми дійшли, — сказав він тихо.
Але десь у глибині
Тінефорд усміхнувся.
— Тепер почнеться справжнє.

Вони відчули лігво раніше, ніж побачили його.
Повітря стало густішим.
Не важким — чужим.
Кожен подих різав легені, ніби всередині був не кисень, а пам’ять про біль.
— Тут… — Кейрон проковтнув слину. — Тут не повинно бути життя.
Аіті мовчала.
Вона дивилася вперед.
Туман не стелився — він зависав, наче чекав дозволу розійтися.
Світло їхнього вогню глухло вже за кілька кроків, поглинаючись темрявою, яка не відбивала нічого.
— Це і є його межа, — сказала вона тихо. — Далі світ не росте. Він… гниє.

Лігво
Лігво Тінефорда не мало стін.
Воно було викривленням простору.
Скелі здіймалися навколо, зламані, мов кістки, що неправильно зрослися.
Між ними — чорні арки, витягнуті, неприродні, ніби виросли самі.
І туман.
Він тут був інший.
Темно-фіолетовий, майже чорний, із ледь помітним червоним відблиском — мовби в ньому розчинялися спогади про кров.
— Не дивись довго, — прошепотів Кейрон. — Він… ворушиться.
— Бо це не туман, — відповіла Аіті. — Це дихання.
Вони зробили ще крок.
І побачили рів.

Рів крові й кісток
Рів тягнувся півколом, відрізаючи шлях до центральної частини лігва.
У ньому не текла вода.
Там була кров.
Стара.
Нова.
Змішана з кістками — людськими, драконячими, невідомими.
Кістки стирчали, мов уламки кораблів після бурі.
Деякі ще світилися слабким світлом — залишками магії тих, кого тут вбили.
— Це… — Кейрон не договорив.
— Це не просто вбивство, — сказала Аіті. — Це жертва.
Він живиться не смертю.
Він живиться переходом.
З рову здійнявся звук.
Тихий.
Схожий на шепіт сотень голосів.
— Не слухай, — швидко сказала Аіті. — Це не вони. Це пам’ять про них.
Кейрон відвернувся, але звук проникав усередину, дряпаючи розум.
— Він зробив це навмисно, — прошепотів він. — Щоб ми бачили.
— Так, — кивнула Аіті. — Бо темрява хоче, щоб її боялися до того, як почнеться бій.

Погляд темряви
Вони відчули його одночасно.
Не кроки.
Не рух.
Погляд.
Темрява в центрі лігва згустилася, ніби хтось повільно відкрив очі.
— Він дивиться, — сказав Кейрон. — Просто… дивиться.
— Не кліпай, — відповіла Аіті. — Не показуй страх.
У глибині туману з’явився силует.
Високий.
Нерухомий.
Очі Тінефорда світилися не яскраво — глибоко.
Так світиться провалля, в яке падають.
— Вітаю, — пролунало навколо. — Ви дійшли.
Голос був спокійний.
Надто спокійний.
— Ти знав, що ми прийдемо, — сказала Аіті.
— Я вів вас, — відповів він. — Кожним рівнем. Кожним вибором.
— Навіщо? — різко спитав Кейрон.
Тінефорд усміхнувся.
— Бо справжня сила народжується не тоді, коли її забирають.
А тоді, коли її віддають.