Перші околиці Ешату

Горизонти, що не мають кінця

Ешат не з’явився раптово.
Він просочився.

Спершу зник вітер.
Потім — запахи.
Навіть звуки стали глухими, ніби світ обгорнули товстою тканиною.

— Тут… порожньо, — прошепотів Кейрон.

Аіті кивнула. Вона відчувала це ще гостріше.

Перед ними розстилався горизонт, який неможливо було виміряти:
сіро-фіолетове небо, низьке, мов давило на плечі,
земля без рослин, але й без мертвості — вона чекала.

— Це Ешат, — сказала Аіті. — Земля, яка не приймає ні світло, ні тінь повністю.

— А що вона приймає? — тихо спитав Кейрон.

Аіті заплющила очі.

— Намір.

Вона відчула Вогнетіня — слабко, уривками, наче крізь товщу води.

Ти близько… але не близько достатньо…

---

Цепок магічного затуманення

Перший туман не був щільним.
Він здавався майже красивим — сріблясто-сірим, рухомим, як дихання.

— Не торкайся, — сказала Аіті різко.

Але Кейрон уже відчув:
у голові закрутилися думки, чужі, липкі.

— Аіті… — він схопився за скроні. — Я чую… голоси.

Туман обвив ноги, руки, груди.

— Це цепок Ешату, — сказала вона. — Він не вбиває. Він переконує.

У тумані з’явилися образи.

Кейрон побачив долину Імі — спокійну, живу.
Батька.
Сестер.

— Повернись… — шепотіло повітря. — Ти не зобов’язаний…

Аіті побачила інше.
Вогнетіня, який дивиться на неї мовчки — не з болем, а з розчаруванням.

— Ти запізнилась…

Вона закричала — не вголос, у собі —
і вдарила світлом.

— НЕ ВІРТЕ ЙОМУ! — вигукнула вона. — Це не наші думки!

Вона схопила Кейрона за руку.

— Дивись на мене. ТІЛЬКИ НА МЕНЕ.

Він втримався.

Туман зойкнув — ніби живий — і розступився.

— Це був лише перший рівень, — прошепотів Кейрон.

— Я знаю, — відповіла Аіті. — Він нас перевіряє.

---

Перші кордони Ешату

Кордони не мали мурів.
Лише знаки — викарбувані в землі символи, що пульсували темрявою.

Кейрон відчув, як Юі десь далеко занепокоївся — навіть птахи не хотіли наближатися.

— Ми перейшли, — сказав він.

— Так, — кивнула Аіті. — І тепер він знає, що ми тут.

Земля під ногами ворухнулася.

Тріщина.
Друга.
Третя.

— Назад! — крикнула Аіті.

Було пізно.

--

Змії Тінефорда

Вони вилізли з землі, ніби її нутрощі вивернулися назовні.

Змії Тінефорда.

Довгі, чорні, з лускою, схожою на розбите скло.
Їхні очі світилися болотяно-зеленим.
На кожній — символ Тіні, випалений у плоті.

— Не дивись їм в очі! — крикнула Аіті. — Вони паралізують волю!

Одна змія кинулася першою.

Кейрон не відступив.

Він злетів уперед, ударивши списом просто в пащу.
Змія заверещала — звук був нестерпний, мов рвали метал.

— Вони не вмирають просто так! — крикнув він.

— Я знаю!

Аіті впала на коліно, приклавши руку до землі.

— Ви — частина тіні… — прошепотіла вона. — Але тінь не має серця.

Світло пішло всередину землі.

Дві змії здригнулися, їхні тіла почали тріскатись.

Третя вдарила хвостом.

Кейрона відкинуло. Він ударився об камінь.

— Кейрон!

Змія підняла голову, готуючись добити.

Аіті закричала.

Не словами.
Сутністю.

Світло вирвалося з неї, мов крик бурі.

Змію розірвало.

Залишилася лише чорна рідина, що швидко вбиралася в землю.

Тиша впала різко.

Аіті підбігла до Кейрона.

— Ти живий?!

— Так… — він видихнув. — Але тепер я розумію…

— Що?

Він глянув на землю, де зникли змії.

— Це не просто територія.
Це — його тіло.

Аіті повільно піднялася.

— Так, — сказала вона. — І ми щойно завдали йому першого болю.

Десь далеко, у глибині Ешату,
Тінефорд підняв голову.

— Отже… — усміхнувся він. — Ви дійшли.

І світ навколо них здригнувся.

--

Аіті й Кейрон стояли серед мертвої землі.

Позаду — шлях без повернення.
Попереду — серце темряви.

— Ми йдемо далі, — сказала Аіті.

Кейрон стиснув зброю.

— Разом.

І над горизонтом Ешату
повільно згущувалася ніч,
у якій народжуються легенди
і гинуть ті, хто не готовий дивитися темряві в обличчя.

Земля, що дивиться у відповідь

Вони відчули його ще до того, як побачили.

Повітря стало вологим, важким, мов перед зливою, але дощу не було.
Запах гнилі, старої води й металу забивав легені.

— Мені це не подобається… — прошепотів Кейрон.

Аіті не відповіла одразу.
Вона дивилася вперед.

Там, де земля провалювалася в темно-зелену безодню, лежало Болотяне Око.

Це не було звичайне болото.
Його поверхня ворушилася повільно, ніби дихала.
У центрі — темний вир, схожий на зіницю, що спостерігала.

— Воно… живе, — сказав Кейрон.

— Так, — тихо відповіла Аіті. — І воно знає, хто ми.

Зробивши перший крок, Аіті відчула, як земля під ногою стискається, немов пальці.

Болото не затягувало одразу.
Воно чекало.

---

З води піднялися силуети.

Колись це були люди.
Тепер — напівпрозорі, з обличчями, застиглими в крику.

— Не дивись на них довго, — сказала Аіті. — Це ті, кого Око з’їло… але не відпустило.

Один із силуетів простягнув руку до Кейрона.

— Сину… — прошепотів він голосом, надто схожим на голос батька.

Кейрон здригнувся.

— НІ! — крикнула Аіті, різко штовхнувши його. — Це не він!

Болото спалахнуло зеленим світлом.

Із води вирвалися болотяні хижаки — істоти з тілом змії й щелепами, повними гнилих зубів. Їхні хвости розтинали поверхню, здіймаючи бризки смердючої рідини.

— Тримайся ближче до мене! — крикнула Аіті.

Перша істота кинулася.

Кейрон ударив списом — той увійшов у тіло, але не вбив.
Хижак обвив його ногу.

— Кейрон!

Аіті стрибнула у воду по коліна.
Болото миттєво почало тягнути її вниз.