Бій , Дорога , Друг

Коли долина стає полем бою

Небо над долиною Імі розірвалося.

Тінні птахи падали з хмар, мов чорний дощ, їхні крила різали повітря, залишаючи за собою зелені шрами світла. Озори здіймалися їм назустріч, і перший удар прогримів так, що здригнулися скелі.

— Тримати небо! — ревів Дон де Шатан. — Не дайте їм сісти!

Чай вдарив першим.
Його крила світилися Лунаром, і кожен змах був ударом блискавки. Два тінних птахи розсипалися чорним пилом, але за ними летіли ще.

На землі маги зводили щити.
Люди відступали до центральної площі.

І саме тоді Аіті вийшла вперед.

Вона не кричала.
Не наказувала.

Вона просто стала — і земля під ногами відгукнулася.

— Стійте за мною, — сказала вона тихо.

Її почули всі.

Вона підняла руки, і світло з її грудей вдарило в бар’єр, який тріскався від тиску тіні. Старі руни долини спалахнули — але не так, як раніше.

Вони переписувалися.

Вайт де Сан зблід.

— Вона… вона вплітає себе в бар’єр…

— Це небезпечно! — вигукнув хтось.

— Для неї — ні, — прошепотів Вайт. — Вона не гість. Вона — вузол.

Тінні створіння врізалися в щит — і відскочили, ніби вдарилися об живу стіну.

Аіті стисла зуби.

— Тепер, — сказала вона. — Разом.

Озори пішли в контратаку.

---

Тінь рвалася з усіх боків.
Старі печаті не витримували.

Аіті впала на коліна, притиснувши долоні до каменю.

— Долина… — прошепотіла вона. — Якщо ти мене чуєш… прийми.

І долина відповіла.

Квіти Лунара загорілися яскравіше.
Ріка змінила течію, утворивши срібний круг.
Скелі задрижали — і бар’єр зімкнувся.

Новий.
Живий.

Тінні птахи завили й відступили.

Останній удар Чая розсік небо — і тиша впала, важка, дзвінка.

Бій було виграно.

Але ціна була відчутна.

Аіті знепритомніла.

---

Після бою

Вона прокинулася на камені біля Лунного Ока.

Кейрон сидів поруч, не зводячи з неї очей.

— Ти… — він ковтнув. — Ти ледве не згоріла разом з бар’єром.

— Але долина стоїть, — прошепотіла вона.

Вайт де Сан підійшов повільно.

— Тепер Імі пов’язана з тобою, — сказав він. — І ти — з нею.

— Я знаю, — відповіла Аіті. — Тому я йду.

Тиша була важкою.

— Ти не зможеш повернутися швидко, — сказав Вайт.

— Я не обіцяла швидко, — сказала вона. — Я обіцяю дійти.

---

Скелі Алітона

Скелі Алітона зустріли її мовчанням.

Тут камінь був старший за пам’ять.
Тіні жили не в повітрі — в тріщинах.

Вона зробила перший крок — і скеля дихнула.

Істоти вилізли з каменю, схожі на поєднання тіла і порожнечі. Вони не мали очей, але бачили.

— Назад… — прошипіли вони.

Аіті витягла меч.

— Я не повертаюсь.

Вона била не силою — намірами.
Світло йшло не з рук — з рішення.

Одна істота впала.
Друга розчинилась.
Третя торкнулася її плеча — і холод пройшов крізь тіло.

Аіті закричала.

І вистояла.

Коли вона вийшла зі скель, її руки тремтіли, а очі стали темнішими.

---

Піщана долина Твіт

Твіт не мав горизонту.

Пісок рухався, живий, слухав серце.
Кожен крок затягував.

Аіті йшла повільно.
Не боролася.

— Я знаю, — прошепотіла вона піску. — Ти береш тих, хто боїться.

Вона думала про Вогнетіня.
І пісок відпускав.

Та коли вона спіткнулася — земля схопила її за ноги.

Тягнула.

— Ні! — закричала вона. — Я ще не дійшла!

Світло вдарило вниз, розриваючи пастку.

Вона вибралася — вся в піску, виснажена, але жива.

---

У темряві Ешату Тінефорд усміхався.

— Вона йде, — сказав він. — Саме так, як я хотів.

Гонго захихотів.

— А дракон слабшає… скоро…

— Ні, — відповів Тінефорд. — Я хочу, щоб вона прийшла, коли він ще живий.

— Навіщо?

— Бо вибір, зроблений при живому серці, — найболючіший.

---

Кейрон

Кейрон не спав.

Він стояв біля краю долини, дивлячись у напрямку, де зникла Аіті.

— Ти не можеш іти за нею, — сказав батько.

— Я вже йду, — відповів Кейрон.

Він осідлав Юі.

— Якщо вона впаде — я буду поруч. Якщо виживе — я не хочу бути тим, хто залишився.

Юі злетів.

---

Аіті впала на коліна на межі Ешату.

Вона відчула його.

— Я близько, — прошепотіла вона. — Чуєш?

І цього разу відповідь була чіткою.

> Я чекаю.

І між ними
більше не було відстані.

Сіра зона не мала кордонів.
Вона не належала ні Ешату, ні долині Твіт.
Тут не було сторожових заклять, не літали тінні птахи, і навіть вітер, здавалося, ходив навшпиньках.

Це було місце тиші нічного неба.

Аіті зупинилася, коли зрозуміла: далі тіло вже не слухається.
Не від страху — від втоми.

— Тут, — прошепотіла вона сама до себе.

Вона швидко й мовчки облаштувала привал, як її вчили дракони:
без зайвого шуму, без яскравих спалахів.

Зібрала сухі гілки, виклала маленьке коло з каміння.
Вогонь спалахнув не одразу — вона чекала, дихала разом із ним, доки іскра не стала полум’ям.
Невеликим. Контрольованим.

Лежак вона зробила з моху й великого листя, густого, м’якого, з запахом землі.
Здобич була простою — дрібна дичина, приготована без поспіху, без думок про смак. Лише щоб жити.

Коли все було готово, Аіті сіла, а потім лягла біля вогню.

І вперше за довгий час
просто дивилася в небо.

Місяць висів низько, повний, спокійний.
Зорі здавалися ближчими, ніж зазвичай — ніби можна простягнути руку й торкнутися.

Вона поклала долоню собі на груди.

— Ти бачиш це? — прошепотіла вона в тишу. — Це небо… таке саме, як у нас.

Вогнетінь не відповів голосом.
Але тепло відгукнулося всередині.

Вона заплющила очі й уявила його:
широкі крила, що розтинають ніч,
груди, в яких живе буря,
серце, яке б’ється повільно й сильно.