Вогнетінь

Світ повернувся до Вогнетіня через біль.
Глухий, важкий, мов камінь, що давить на його груди. У голові стояв гуркіт бурі, яку він не бачив — він тільки відчував, як блискавки втратили слухняність, розсипалися на уламки магії й потонули в темряві.

Темрява…
Вона оточувала його настільки щільно, що складалося враження, ніби він лежав не на землі, а в живій, дихаючій тіні.
Її холод просочувався крізь луски, проникав у кістки.

Вогнетінь розплющив очі.

Якщо це можна було назвати баченням. Перед ним не було ані неба, ані гір, ані світла.
Тільки чорні, шовковисті стелі й стіни, що нагадували нутрощі велетня.

Він упізнав це місце.

Камери Ешату.
Лігво Тінефорда.

Його вирвало розумінням, наскільки глибоко вони увійшли в пастку. Але тіло не слухалося — лише слабке тремтіння в крилах і спроба підвести голову.

Тінь на лапах пекла.
Його рана від тінного птаха розрослася, вкриваючи бік чорними тріщинами, схожими на гнилі блискавки.
Світла магія не могла загоїти такого. Це була не просто поразка — це була отрута Тіні.

— Ти прокинувся, — пролунав голос.

Холодний.
Гострий.
Людський… але не зовсім.

Вогнетінь підняв голову вище.

З темряви виступила постать у чорній масці.
Тінефорд ішов повільно, його плащ ковзав по підлозі, немов частина тіні жила власним життям.

— Я чекав на тебе, володарю бурі, — сказав він тихо. — Старий друг.

Друг.
Слово різануло по пам’яті, як лезо.

Колись давно… до війни…
До того, як Тінь поглинула долини…

Вогнетінь знав його ім’я ще тоді, коли маска була не потрібна.

Але той чоловік давно помер.
Перед ним стояв лише носій Тіні.

— Відпусти… дитину… — прохрипів Вогнетінь.

Тінефорд нахилив голову.

— Дитину? Чи зброю? Чи ключ?

Його голос був гладкий, як лід.

— Вона не для тебе, дракон. Ти мав залишити її там, де знайшов. Але ти… вирішив інакше. І тепер вона прокинулась раніше, ніж я хотів.

Вогнетінь рикнув, але рик був слабкий.
Його сила була зав’язана на бурю, а в цій темряві не було навіть повітря — тільки задуха.

— Наближається час, — продовжив Тінефорд, розглядаючи його, ніби експонат.
— Кристаль драконів спить. Але твоя маленька Аіті…
— Не смій вимовляти її ім’я! — рев ранньої бурі прорвався з грудей дракона, але спалах згаснув у повітрі, поглинутий стінами.

Тінефорд посміхнувся під маскою.

— О, я називатиму її так скільки захочу. Вона — частина мого плану. І частина твоєї помилки.

Вогнетінь намагався встати.
Спробував розгорнути крила.
Але ланцюги з тіні схопили його, немов живі змії, й притиснули до землі.

— Ти хочеш її знайти? — голос мага став тихим, шовковим.
— Вона вже не та дитина, яку ти приховував. Вона пробуджується. І коли світло торкнеться її повністю… я хочу бути поряд. Щоб забрати те, що належить мені.

— Вона не належить тобі, — хрипів Вогнетінь.

— Помиляєшся. Вона належить тим, хто створив її долю.

Маг спустився на коліно поруч із драконом.
Його пальці ковзнули по чорній рані — і з неї вирвався біль, такий гострий, що Вогнетінь мало не знепритомнів.

— Це… лише початок, — прошепотів Тінефорд. — Ти ще побачиш її. Але не як батько…
…а як пастка.

Тіні змінилися, посилилися навколо.
Камера затремтіла.

— Відпочивай, володарю бурі. Ти нам ще знадобишся.

І маг зник у темряві, що розчинила його без сліду.

---

Тиша після мук

Дракон залишився лежати.
Каміння під ним пульсувало тінню.
Вогнетінь намагався вдихнути, але кожен рух давався з болем.

Він закрив очі.

І побачив…

Аіті.

Сміх маленької дівчинки, коли вона бігла по скелях.
Її перші спроби літати на спині дракончика.
Те, як вона торкалася його морди — із зухвалою ніжністю, якої він не бачив ні в кого.

«Вогнетінь, коли я виросту…
…я стану такою ж сильною, як ти.»

Його серце стиснулося.
Він знав, що тепер вона в небезпеці, більшій, ніж будь-коли.

Тіні поруч ворушилися, ніби слухали його думки.

— Дитино… — прошепотів він крізь біль.
— Біжи. Тільки біжи. І не озирайся…

Але він знав одне: вона не втече.

Вона йде до нього.

І це було найбільшою загрозою.

---

Темні істоти

Десь зверху почулися клацання пазурів.
Тінні птахи.
Але не такі, як у ущелині.
Ці були більшими. Товстіший туман, яскравіші зелені очі.

Вони висіли на стелі, немов крилаті павуки.

Коли один із них впав на підлогу, камінь під ним посірів.

Вогнетінь загарчав.

Створіння наблизилося і… принюхалося.

Від нього тхнуло тінню і смертю.

Птах видихнув Тіні на драконову рану.
І рана почала розширюватися.

Біль був нестерпним.

Вогнетінь вирвав крилами, намагаючись піднятися, але ланцюги врізалися глибше.

Тінь розсміялася.

— Час працює на нас, — почувся далекий голос мага. — Коли вона прийде до тебе — ти вже не будеш тим, ким був.

---

Надія, загорнута в біль

Коли тінні птахи відступили, Вогнетінь залишився лежати, важко дихаючи.

Його тіло слабшало.

Але його серце палало.

Він не дасть темряві забрати її.
Навіть якщо смертельно поранений.
Навіть якщо світло залишає його.

Він ворухнув хвостом і гостро прошепотів у порожнечу:

— Аіті…
не приходь сюди.

І водночас:

— Прийди…

Бо він був її домом.
А вона — його останнім полум’ям.

---

Тінь за межами клітки

У темному коридорі за камерою відкрився невеличкий отвір.
Хтось дрібний, кривий, із шорстким сміхом визирнув.

Гонго.
Одноокий ельф.

Він заглянув у камеру й видав писк:

— Ой-ой-ой… великий дракон хворіє… Темний пан буде незадоволений. Але Гонго любить дивитися, як сильні падають. Гонго смішно.

Вогнетінь ледве відкрив очі.

Гонго нахилився.

— О, ти дивишся… Тоді Гонго розкаже тобі секрет…
Дитя йде до долини Імі.
Там світло.
І там… зрада.