Знайомство з долиною

Скелі долини Імі височіли перед ними неприступними велетнями.
Світло сонця ковзало по їхніх вершинах, залишаючи золоті промені на камені. Аіті зупинилася на краю гірського хребта й затамувала подих. Долина… була зовсім іншою, ніж уявляла.

Вона очікувала пустоту, людську холодність, стіни та замки. Але долина Імі розкривалася перед нею як жива істота:
з рікою, що блищала сріблом;
з садами, повними цвіту;
з будинками, збудованими з дерева і світла;
і з гігантськими птахами, що ширяли над скелями.

Кейрон стояв поруч, зачарований.

— Ну що… — він усміхнувся. — Вітаю тебе вдома.

Аіті відчула в грудях щось м’яке.

— Це не мій дім, — сказала вона м’яко.

— Поки що, — додав він.

Вона не відповідала. Але вже знала, що ці слова торкнулися її глибше, ніж хотіла б.

---

Зустріч із людьми

Коли вони спустилися до воріт долини, перше, що побачила Аіті — це погляди.
Здивовані. Недовірливі. Деякі навіть налякані.

Люди долини рідко бачили чужинців. А бачили дівчину з драконячими очима — ніколи.

Усіх розігнав лише один чоловік.

— Кейрон! — владний голос прорізав повітря.

До них підійшов високий, суворий чоловік із чорним волоссям, зібраним назад. Його очі були темні й гострі, а плечі широкі, як у воїна, що знає вагу битв.

— Батьку, — сказав Кейрон, вирівнюючись.

Дон де Шатан окинув сина поглядом, побачив перев’язану ногу і насупився.

— Ти живий. Уже добре. Але поясни мені… — він перевів погляд на Аіті — …хто вона?

Аіті підвела голову й зустріла його погляд безстрашно.

— Я Аіті.

— Це я бачу, — сухо сказав Дон. — Але хто ти для нього і для долини?

Кейрон виступив уперед.

— Вона врятувала мені життя. І… вона дитя драконів.

Навколо всіх пройшов шепіт.
Люди відступили.

Дон не здригнувся. Але його очі стали ще уважнішими.

— Заходь у долину. Маги самі розберуться, хто ти.

Це ще не довіра.
Але й не відмова.

Аіті кивнула.

Кейрон, кульгаючи, торкнувся її плеча і прошепотів:

— Не хвилюйся. Ти серед друзів.

— А я думала, ти не мій друг, — відповіла вона.

Він усміхнувся.

— Тепер — мій друг.

Її серце зігрілося.

---

 Перші погляди Озорів

Поки вони йшли через долину, над головами пронісся тіньовий силует.
Аіті підняла голову.

Гігантський орел Озор, темно-срібний, із золотими очима, кружляв над ними, ніби спостерігав.
І з ним — молодший, золотистий, гарячий та різкий.

Кейрон прошепотів:

— Це Чай, птах мого батька… і Юі, птах Лета.

Аіті відчула, як її пальці мимоволі стискаються.
Птахи були величними, сильними, майже священними.
Не дракони, але відчувалося щось давнє, глибоке.

Раптом Чай спустився нижче.

Його золоті очі зустрілися з очима Аіті.

І він… крякнув.

Легко, коротко.
Наче сміх.

— Ти йому сподобалася, — здивувався Кейрон. — Він ніколи не сміється.

— Він сміється? — підняла брову Аіті.

— Ну… як уміють сміятися гігантські орли, — пояснив Кейрон.

Юі теж пролетів поряд, але різко повернув голову, немов щось відчув.

Його крила засвітилися білим полиском.

Аіті зупинилася.

— Що це означає?

— Що ти цікавіша за половину долини, — усміхнувся Кейрон.

Вона знизала плечима, приховуючи тепло в голосі.

— Я завжди була цікавішою за всіх, кого знала.

— Тоді ця долина дуже швидко до тебе звикне.

---

Дім де Шатанів

Дім Кейрона був теплим, із запахом плодів та трав.
Коли вони зайшли, перша вибігла Лі де Шатан.

— Ох, дитя моє! — вигукнула вона, обіймаючи сина. — Ти поранений, холодний… і… — вона поглянула на Аіті — …з подругою?

Кейрон почервонів.

— Мамо, це не подруга! Це… це… вона врятувала мене!

— Тобто подруга, — м’яко сказала Лі.

Аіті розгубилася.

Ніхто ніколи… ніколи… не говорив про неї так просто.

— Я не подруга, — буркнула вона.

— А хто? — озвалася маленька дівчинка, яка визирала з-за дверей. Бія. За нею — Вія.

— Вона Аіті! — гордо сказав Кейрон.

Близнючки підбігли до неї й почали її обмацувати з усіх боків.

— А чому в тебе такі очі?
— А ти справді бачила драконів?
— А ти можеш літати?
— А можна торкнутися твоєї коси?

Аіті… не знала, що робити.

— Гмм… — вона розгублено озирнулася. — Діти людей дуже… дивні.

Кейрон засміявся, а Лі теплим жестом відтягнула дівчаток.

— Дайте дихнути гості.

Вона торкнулася руки Аіті.

— Ласкаво просимо в наш дім.

Аіті вперше за довгі роки відчула… тепло.
Справжнє.

--

Маг долини — Вайт де Сан

Після короткого відпочинку їх покликали в головну вежу долини.

Вайт де Сан стояв біля великого каменя, схожого на священне світло.
Його білі волосся спускалися до плечей, а очі світилися спокоєм і знанням.

— Аіті, — промовив він, ніби давно знав її ім’я.
— Дитя драконів… і щось значно більше.

Вона напружилася.

— Я не знаю, хто я.

— І це добре, — сказав маг. — Бо істина не завжди приємна. Але її треба почати шукати.

Він підняв камінь у руках. Камінь засвітився сріблом.

— Ти ввійшла в долину. Але щоб вона прийняла тебе, треба пройти ритуал.

Кейрон помітив, як її плечі напружилися.

— Це безпечно? — запитав він.

Вайт посміхнувся.

— Для неї — так. Для долини — ще не знаю.

— Чудово, — пробурмотіла Аіті. — Дуже заспокоює.

— Не хвилюйся. Я буду поряд, — сказав Кейрон тихо.

Вона дивилася на нього мить.
Потім коротко кивнула.

— Тоді починай.

---

Ритуал присутності

Вони стояли в центрі святилища.
Навколо лежали руни Лунара, камені Озорів, кристали давнього світла.

Вайт підняв руки.

Світло зібралося в повітрі, закрутилося в спіраль.
Руна почала світитися.
Підлога задрижала.

Кейрон стояв поруч, готовий ловити її, якщо щось піде не так.