Вихід

Печера, яка вела їх углиб гір, здавалася нескінченною. Її стіни дихали теплом і вібрували від магії, ніби в самій землі текла жива кров. Коли вони нарешті віддалилися від місця бою зі стражем, Аіті зупинилася і дозволила Кейрону перепочити.

Він присів на камінь, важко дихаючи, але все ще намагався жартувати:

— Якщо так піде й далі… мене колись запам’ятають як першого воїна Імі, який переміг печеру.

— Печера щойно врятувала тобі життя, — сказала Аіті, підозріло розглядаючи стіни.
— Вона дружелюбніша за тебе.

— Це найобразливіший комплімент у моєму житті.

Їхні голоси ледь відлунювали, ніби печера слухала. Ім’я Вогнетіня не сходило з думок Аіті — кожен крок здавалося болем.

Вона мусить його знайти.
Вона знайде.

Але шлях вів далі, і печера змінила характер: стіни стали ширшими, гладкішими, а світло кристалів — ніжнішим, теплішим. Здавалося, що сама гора хотіла провести їх своїми таємними дорогами.

Попереду з’явився широкий тунель, майже круглий, немов хтось колись проходив тут своїм величезним тілом.
Вогнетінь.
Інші дракони.

Серце Аіті стислося.

— Ми йдемо правильно, — прошепотіла вона.

Кейрон глянув на давно затухле світло її меча.
— Як ти це зрозуміла?

— Дракони місяцями вирізають такі ходи. Це можуть бути їхні шляхи до гнізд.

Кейрон примружився.

— То ми, можливо… під’їдемо до драконячих земель?

— Можливо, — сказала вона. Але в голосі прозвучав сум.

Бо драконячі землі могли тепер бути порожніми.

---

Коли вони пройшли далі, тунель знову розширився, відкриваючи величезну печеру зі сталактитами, що світилися срібним світлом. Світло відбивалося від підлоги, й здавалося, ніби вони йдуть по зоряному небі.

Кейрон затримав подих.

— Я ніколи… нічого подібного не бачив.

— Драконяча земля, — прошепотіла Аіті. — Тут колись жили цілі клані.

У повітрі залишився слабкий запах диму… і чогось гіркого.

Попелу.

Аіті опустилася навпочіпки та провела пальцями по підлозі. На камені залишився чорний слід.

Кейрон зблід.

— Це… драконячий слід?

— Так.

— І він… свіжий?

Аіті мовчала. Вона не могла визначити. Тінь забруднила їхній світ, змішуючи все — запахи, сліди, магію.

— Ідемо далі, — сказала вона твердо.

Вони пройшли ще кілька хвилин, доки печера раптом не розсталася стіною з малюнками. У камені були вирізані силуети драконів: величезні, могутні, з розкритими крилами.

Але найважливішим було інше.

В центрі малюнку була людська постать.
І дракон, який стояв поруч із нею, поклав до її руки кристал.

Кристал, схожий на той, який засвітився під пальцями Аіті.

Кейрон хрипко запитав:

— Це… що?

Аіті не відповіла одразу. Вона вже бачила ці символи колись.
Вогнетінь розповідав про них у дитинстві, але вона думала, що це казки.

— Це — перший договір, — сказала вона нарешті.
— Між людьми і драконами.

— Ви були союзниками?

— Колись — так.

— А тепер?

Вона опустила погляд.

— Люди забули нас. Ми забули їх. А Тінь все пам’ятає.

Кейрон провів рукою по каменю.

— Але цей кристал… він схожий на той, що реагував на тебе.

Аіті притиснула пальці до серця.

— Мені це не подобається.

— Мені теж. Але… — він намагався усміхнутися, — принаймні ти можеш світитися, а я ні.

— Це не перевага! — сказала вона роздратовано.

— Чому? Світитися магією — круто.

Вона пирхнула, але всередині відчула легку іскорку. Він умів робити темні моменти світлішими.

Це її лякало більше, ніж будь-які тіні.

---

Вони тримали шлях ще глибше, доки тунель не почав нахилятися вниз, ведучи в природну шахту. Десь унизу чулася ріка — глибока, підземна, швидка.

Світло кристалів почало блякнути.

Кейрон зупинився.

— Аіті… нам треба подумати. Якщо там внизу ріка, ми можемо впасти.

— Я знаю, — сказала вона.
Вона не боялася темряви — але боялася, що Кейрон не витримає падіння.

— Дай руку, — сказала вона.

— Що? — він зніяковів.

— Дай руку, кажу, і не сперечайся.
Я поведу.

Він простягнув їй руку.

Її пальці були теплими, сильними, і Кейрон відчув дивну, незнайому безпеку.

Вони рухалися повільно, доки не дісталися до краю урвища. Під ними ревіла підземна річка, чорна як ніч.

Кейрон прошепотів:

— Ну все… кінець. Ми тут і загинемо, так?

Аіті підняла брову.

— Ти загинеш. Я — ні.

— О, чудово, — буркнув він. — Я так і думав.

Вона підійшла ближче до краю, оглядаючи камені.

— Мені треба знайти виступи. Ми зможемо спуститися.

— Але я не зможу… нога…

Вона подивилась на нього довго.

Потім сказала:

— Я понесу тебе.

— Що? Ні! Я важкий!

— Ти легший за кошик риби. А я носила Вогнетіня, коли він був маленьким.

— Драконів?! Ти носила драконів?!

— Маленькі дракони легкі. Як ти. Ходімо.

Вона нахилилася, підхопила його на спину — і Кейрон навіть не встиг заперечити.

— Ти… ти точно не людина, — прошепотів він.

— І ти точно не дракон, — відповіла вона. — Тому тримайся міцніше.

Вона почала спускатися вниз по камінню, лапаючи руками за природні виїмки, знаходячи шлях, який могла знайти лише дитина драконів.

Ріка гуділа внизу, немов попереджала.

Але вони досягли берега без падінь.

Аіті поставила Кейрона і сіла поруч, важко дихаючи. Її плечі тремтіли від напруги.

— Ти втомилася? — тихо спитав він.

— Ні, — збрехала вона. — Просто перевіряла, як тобі буде без моєї допомоги.

— Мені буде дуже погано, — чесно сказав він. — Тому не кидай мене.

Її серце пропустило удар.

Вона відвернулася.

— Не планую.

---

Тунель праворуч світився ледь-ледь.
Аіті піднесла долоню — і її світло знову тремтливо спалахнуло.

Кейрон дивився на це з благоговінням.

— Ти… ти справді щось між…
— Не кажи «людиною і драконом», — обірвала вона.
— Я не знаю, хто я.