Грозове небо

Коли інші діти ще вчились ходити, Аіті вже вміла стояти на спині дракона, тримаючись за луску, аби не зірватися вниз у туманні ущелини.
У 7 років вона вперше відчула, як магія драконівська проходить крізь грудну клітку — гаряча, буряна, непокірна.
У 10 — навчилась розуміти драконячу мову.
Тепер їй 14 — і вона така ж гостра, як вітер у високих хмарах, і така ж сильна, як блискавка в руках.

Але одного дня дракони почали мовчати.

Гримучі небеса, що завжди співали, затихли.
Крила, якими вчили літати її дух, більше не здіймалися в небо.

Аіті відчувала: щось приходить.
Щось темне.
Щось, що забере у неї все, що вона називає домом.

І саме від цієї миті починається її історія —
історія хороброго серця.

Небо розривали блискавки.

Аіті стояла на краю високої скелі, де вітер завжди пахнув димом і свободою. Її довге світле волосся розвивалося за спиною, а очі, що нагадували полиск драконячих лусок, вдивлялися в темні хмари над ущелиною. Вона відчувала бурю раніше, ніж вона починалась.
Це було її даром.
Або її прокляттям.

— Ти знову тут одна, — пролунало за спиною важким риком.

Вогнетінь приземлився так тихо, як міг дракон розміром із стародавню вежу. Його чорні луски світилися тьмяними відблисками грому. Він нахилив потужну голову, і Аіті торкнулася його морди — як торкаються руки тим, хто замінює батька.

— Буря сьогодні інша, — тихо відповіла вона. — Вона… ніби чогось боїться.

— Бурі не бояться, — пробасив Вогнетінь. — Але іноді вони попереджають.

Аіті хотіла щось сказати, та раптом земля під ногами здригнулася. З глибин ущелини вдарив різкий, пронизливий звук — не схожий ні на рев дракона, ні на вітер. Це був крик.
Людський.

Аіті поблідла.

— Хтось там унизу! — видихнула вона. — Це людина!

Вогнетінь вирячив зіницю-змійку.

— Люди… у наших землях? Такого не було багато років.

Дівчинка не чекала дозволу. Вона скотилася зі скелі вниз, ловлячи руками виступи. Вітер плескав їй в обличчя, каміння дряпало долоні, але вона не зупинялась. Вогнетінь, бурмочучи щось схоже на «безрозсудна дитина», кинувся поруч, освітлюючи шлях блискавками.

Ущелина була глибокою. Хмари танули серед скель, і лише тремтливе світло драконячої магії показувало шлях. На кам’яному виступі лежав юнак — не старший за Аіті на кілька років. Кров з його ноги стікала тонким струмком, а поруч валявся напівзламаний меч.

Він спробував підняти голову і, побачивши дракона, застиг від жаху.

— Н-не підходьте… — прохрипів він.

Аіті зробила крок уперед і стала між ним і Вогнетінем.

— Тихо. Тобі нічого не загрожує, — сказала вона так, як говорять привченим драконам.

Хлопець глянув на неї широко відкритими очима.

— Ти… ти одна з них?
— Можливо, — знизала плечима вона. — Якщо це тебе заспокоїть.

Вогнетінь загарчав:

— Аіті, відступи. Це людський воїн. Він може бути розвідником.

— Він дитина, — відповіла вона твердо. — І він поранений. Я не залишу його.

Хлопець здригнувся, але в його очах промайнуло здивування.
Ніхто ніколи не захищав його від дракона.

Раптом по ущелині пронісся холодний вітер, і небо вище затремтіло.
З хмар вилетіли тіні — чорні, безформні, з блискучими очима з зеленим світлом. Вони рухались швидко, мов рій темних птахів.

Вогнетінь ревнув так, що каміння заспівало.

— Ті, що йдуть із Тіні… Ти мала рацію, Аіті. Сьогодні буря боїться.

Тінні створіння кинулись прямо на них.

Аіті схопила уламок меча хлопця.
Хоч вона ніколи не тримала людської зброї в руках, щось у ній наче підказувало, як це робити. В її грудях спалахнуло світло — маленьке, але гаряче, як драконяче серце.

Хлопець прошепотів, задихаючись:

— Хто ти?..

Аіті зустріла погляд одного з тінних птахів, що нісся просто на неї.

— Я?
Вона підняла меч, і він засвітився сріблястим полум’ям.
— Я та, яку виховали дракони.

І буря нарешті вибухнула......

Тінні птахи рухалися швидко — надто швидко для створінь, які не мали справжніх крил. Вони були згустками темряви, з гострими, мов скло, лапами, і очима, що світилися холодним смарагдом. Вони не кричали — вони шипіли, видаючи звук, схожий на розрив тканини.

Перший з них кинувся на Аіті.

Вона не думала. Тіло діяло саме — як інстинкт, подарований драконячою кров’ю… чи силами, про які вона ще не знала.

Меч хлопця спалахнув.
Сріблясто-біле полум’я накрило лезо, і коли Аіті зробила удар збоку, тінне створіння розлетілося на шматки туману. Туман швидко розтанув у повітрі, пахнучи холодом і попелом.

Другий птах змінив траєкторію і кинувся на хлопця.

Вогнетінь миттєво накрив юнака крилом, створивши купол темно-сірої луски. Удар прийшовся по дракону — і птах вибухнув, залишивши по собі слід чорної іскристої плісняви на лусці.

Вогнетінь гаркнув:

— Їх занадто багато!

Дійсно — з хмар виливалося все більше створінь. Десятки, потім сорок, потім ціла зграя. Вони летіли, шипіли, виблискували зеленими очима, наче хтось випустив ніч з темниці.

Аіті підбігла до хлопця.

— Можеш рухатися? — крикнула вона, перекриваючи рев бурі.

— Думаю… так… — він скривився від болю. — Хоча… навряд.

Аіті схопила його під руку.

— Тоді рухайся. Жити хочеш — рухайся!

Юнак, хоч і кульгав, але намагався триматися поруч. Він дивився на неї так, наче не міг зрозуміти, хто вона і що вона робить.

Вогнетінь знову примружив зіницю.

— Це не випадковість. Їх хтось послав.

Його крила засвітилися від магії грому — і він здійнявся в небо.
Блискавки били по його тілу, стікаючи іскрами вниз, а потім він видихнув чисту бурю — хвиля грому вистрелила вперед і накрила перших десять тінних птахів.

Бабах.

Повітря тремтіло, але зграя продовжувала рухатися.

Аіті глянула на хмари.

Вони рухалися…
Наче хтось керував ними.

— Це пастка, — прошепотіла вона. — Ми повинні вибратися з ущелини!