Помста Атрума.

Через три дні дівчата повернулися,  засмаглі та веселі. Уулу забрали в КННЕ, а Оксі полетіла до Лабораторії  Простору і Часу. На чергуванні був Баольба, він зрадів, що  Ксюша  його підмінить, так як у його доньки сьогодні був день нарождення. Оксі сіла за центральний монітор. Три дні була відсутня. Реально сумувала і за Баольбою, і за Мішелем. І за роботою. А що з Атрумом? Він втратив Тефтанут. І Праоп боявся не того, що жрець вб’є фараона - він таки його вб’є, а за наслідки.

Атрум лежав у своїй опочивальні. Після повернення з Абу в палаці не з'являвся. Або зовсім ні про що не думав, або думав про помсту. Вбити фараона своїми руками чи нехай загине, як Тефтанут, від укусу чорної кобри? Він ні з ким не спілкувався. Атіп кілька разів намагався поговорити, але жрець так на нього дивився, що той відступав. Нарешті Атрум зголоднів і вийшов на терасу. Там сидів Праоп, чекав на рішення брата. Атіп приніс мулукію та кушарі. Але жрець не поспішав з їжею, взяв у руки хлібець, спокійно глянув на Праопа і знову сказав:

- Я його вб'ю.

- Навіщо? Тефтанут жива.

Атрум завмер, хлібець випав із руки, що ніби заніміла. Погляд застиглий. Мов закам'янілий, сидів так  кілька хвилин, не рухався і нічого не говорив.  Він  так звик до думки про втрату, що мозок відмовлявся сприймати цю новину.

- Жива? – нарешті спромігся запитати.

- Жива. Її врятувала Ніобай. Скажи спасибі Атіпу, він швидко переправив її з палацу до ворожки.

- А дитина?

- З цим поки що неясно. Ніобай виборює життя обох.

- Хлопчик чи дівчинка?

- Хлопчик*. Ніобай каже, що міцний. Мусить вижити.

Атрум зірвався і швидко поспішив з господи. Праоп – за ним. Хатина Ніобай знаходилася на краю міста, у густих чагарниках місвака** та бугенвілії***. Остання своїми колючками боляче дряпала шкіру жерця, до крові. А той  йшов напролом, не вибираючи дороги і не відчуваючи болю. Раптом Праоп його зупинив і попередив, вказавши на рицину. Усі частини цієї рослини були отруйні. Ймовірність смерті, при попаданні цієї отрути в людський організм, дуже велика. "Як вона тут виживає?" - подумав про чаклунку Праоп. Перед халупою  ділянка була зачищена, тут росли безпечні квітучі чагарники та лікарські трави: білий полин, чебрець. Атрум, як буйвол, протоптався по квітам і вдерся в хижку, аж задрижали стіни.

У кутку на  брудних  ганчірках лежала напівоголена Тефтанут. На випуклому   животі лежала фігурка жінки, а на грудях - амулет із зображенням жаби, що сидить на лотосі. Це данина богині Хекат, покровительці вагітних жінок.

Тефтанут лежала із заплющеними очима. Спала? Атрум глянув на чаклунку. Та все зрозуміла і тінню майнула назовні. Він сів біля коханої жінки. Легенько торкнувся руки. Повіки здригнулися, і вона розплющила очі. Вимучена посмішка з'явилася на її обличчі. Він опустився навколішки, нахилився і ніжно поцілував її спочатку в губи, потім легенько в округлий живіт. Вона відкрила сухі, потріскані губи, намагалася щось сказати... Він долонею прикрив рота і похитав головою, показуючи, що їй не слід говорити. Вона знову заплющила очі. Атрум зрозумів, що життєвих сил ще дуже мало.

Вийшов з хатини й глянув на Ніобай. Та сиділа осторонь Праопа на поваленому дереві і щось про себе шепотіла, очевидно, читала якусь молитву чи заклинання. Атрум підійшов ближче.

- Дитина? - запитав він.

Вона продовжувала бубоніти і не звертала на нього жодної уваги.

Це єдина людина, яка нікому не підкорялася. Ні йому, ні фараонові. Вона могла померти за чаклунство будь-якої миті. Але виживала завдяки Атруму. Ніхто її не чіпав. Усі боялися жерця. А вона не боялася. Жила сама по собі. Атрум зрозумів, що нічого не досягне, кивнув Праопу, і вони пішли.

Йшли мовчки.

У жерця в голові нав'язливо крутилися думки про помсту. Праоп цих думок боявся. Вони попрощалися. Праоп поквапився до підземного палацу – він продовжував пошуки Смарагдової бібліотеки богів. Та ще й хотів перевірити, чи повернув  Атрум на місце Жезл Тота. Жрець пішов додому з наміром поговорити з Атіпом. Він вирішив не тягнути з питанням, яке мучило його останнім часом.

Семерхет, хворобливий і боягузливий фараон єгиптян, останнім часом не з'являвся нікому на очі. Він боявся помсти Атрума. Знав, що той здогадається, хто винен у смерті цариці (йому донесли, що Тефтанут померла, а тіло перебуває у храмі бальзамування). Він посилив охорону, об’явив себе хворим і не виходив зі своєї опочивальні п’яту добу. Ні гора подушок, ні десяток ковдр не могли вгамувати його тремтіння. Воно було не від температури і не від холоду. Воно було від страху. Він маніакально прислухався до кожного шереху в передпокоях.

Ось, справді, почулися тихі кроки.

"Хто це?"

Охорона стоїть за дверима, нікого не мусить пропускати. Завіса на дверях не доходила до підлоги сантиметрів на двадцять. Семерхет звісився з ліжка, нахилився, щоб подивитись, хто там. Нічого не було видно, тоді він тихенько руками вперед сповз із ліжка на підлогу  і почав спостерігати за тим, що відбувається за пологом.

Ось хтось підійшов у дорогих сандалях. Значить, хтось із знаті. На підлогу поставили плетений кошик.

«Навіщо?»

Через секунду Семерхет зрозумів, навіщо… Це була його смерть… З кошика виповзла чорна жирна кобра…

- А - а - а! – здушено закричав фараон, не втримався на руках і впав на підлогу. Змія поповзла йому назустріч. Тоді він з витріщеними від страху очима швидко поповз на балкон, незграбно пересуваючи кривими руками та ногами. Піднятися він уже не зміг – ноги слабшали і дрібно тремтіли. Зупинившись безглуздо біля балюстради, він хотів протиснути голову між фігурними стовпчиками, але вона не пролазила. Хотів покликати на допомогу, але від страху втратив голос, тільки якісь хрипи виривалися з горла.

Змія виповзла на балкон. Подивилася на всі боки. Її привабило живе тіло, що билося в конвульсіях. Вона і попрямувала до нього.