Атрум на стежці війни

Звістки про Оксі  не було. Хортусіани мовчали. Земляни, не наважуючись порушувати дипломатичні стосунки, не питали, що з нею. Тільки в Лабораторії Простору та Часу відчувалася напруга. Всі переживали за Ксюшу. І Мішель, І Баольба , і навіть старенький Чензіра кожного разу починав розмову з питання, де його прекрасна Гостя, тобто Ксенія.

Мішель чергував в Лабораторії,  Арсіноя знову занурили у гібернацію, і  мозок професора вже видавав інформацію тисячолітньої давнини. Мішель постійно оглядався, чи не з’явиться хтось із хортусіан.  Це вони наполягали продовжити експеримент, щоб прояснити, чи не жрець Атрум переховав Жезл Тота 4 тис. років тому.

Голограма зобразила  залу в палаці  цариці Тефтанут.

Вона сиділа в Квітковій залі і грала на арфі.

«Як цікаво,- подумав Мішель,- я через 4 тис. років знаю, що арфу цариці подарував Атрум, а вона і не здогадується. А де ж він?»

Атрум не ховався. Він сидів на сходах біля колонади, слухав музику та розмірковував. Руки Тефтанут  швидко торкалися струн, найніжніша мелодія розливалася легенькими хвилями і підіймалася від сходинок до різнокольорових вітражів стелі. «Я майже щасливий, матір'ю моєї дитини буде найкрасивіша і найрозумніша жінка. Чи буде моєю дружиною? Не знаю? Я можу відібрати у фараона і владу, і її... Але чи захоче вона? Вона така щаслива зараз ... Особливо ... очі. Вони так тепло дивляться на мене. І це може зникнути. Я своєю жорстокістю можу все зруйнувати, як це було не раз.  Чи буде вона зі мною такою ж щасливою? Не знаю! А чому я не можу бути цілком щасливим? І Праоп мені не довіряє. Думає, що я нічого не пам'ятаю. Та таке. Пам'ятаю все, що відбувалося у магічному колі. Пам’ятаю і що Тот говорив про Жезл».

Атрум раптом зловтішно посміхнувся, згадавши, як розіграв Праопа у Круглій Залі. І нічого-то він не пам'ятає, і Жезл не зміг дістати. А сам на другий день повернувся без Праопа і дістав із рук Тота цей Жезл.

«Жезл… Випробувати б його десь у пустельному місці…»

Тефтанут перестала грати, піднялася і легко підбігла до Атрума. Обійняла його за шию тоненькими ручками і стала грайливо заглядати в його серйозні очі. У такі моменти він танув. Починав посилено моргати, щоб зігнати всю серйозність. І розпливався у чистій, щасливій посмішці. Біля колонади з'явився радник Скнухет. Вклонившись, рукою показав, що дуже важливі новини. Атрум отямився. Поцілував Тефтанут і подався до радника.

«Так, останнім часом я кинув державні справи. Фараон молодий, неосвічений і психічно неврівноважений, постійно хворіє і вередує. А на собі все тягне Скнухет».

Вони спустилися в сад, обличчя радника говорило не стільки про  занепокоєння, як про страх:

- Нубійці збунтувалися, захопили два острови Абу* та Фінехас**

- Що трапилося?

- Раніше вони привозили на ці острови товар.

- Що саме?

- Дорогий товар: золото, слонову кістку, шкури пантер, чорне та рожеве дерево.

- І?

- Фараон вирішив, що вигідніше не купувати, а відбирати товар, як військовий здобуток.

- І кого з воєначальників послав?

- Ініо.

- Ініо – гарний воїн.

- Так, але, ти ж знаєш, що біля південного кордону -  вгору Нілом - пороги. Тому, дійшовши до них на човнах, вої Ініо вийшли, вишикувалися в загони і пішли пішки берегом. Човни тягли волоком.

 - Так-так, і натрапили на нубійську засідку,- не питав, а констатував жрець.

 - Точно, налетіли з дикими криками, оточили. Від їхніх тонких стріл ніхто не втік. Загинули всі.

- А що фараон?

- Прикидається хворим.

Атрум замислився. Володіння темношкірих нубійців, оточені сипучими пісками пустелі, були мізерні і непривабливі. А волелюбні їх племена жорстокі і нещадні. І до цього не раз єгипетські війська тікали, тільки почувши їхні войовничі крики. Тут або треба збирати численне військо, або...

- Чому мені не повідомив про похід? - Атрум суворо подивився на Скнухета.

Той опустив очі. Атрум і сам розумів, що цілими днями пропадав у пошуках палацу богів. А ночі проводив з Тефтанут. Сам винен. Навіщо перекладати провину на когось?

- Іди… Подумаю. Покличу.

"Потрібно порадитися з Праопом. З братом…»

Це було незвично, бо раніше він ні з ким не радився. Рішення приймав одноосібно. Пішов розшукувати його. Праоп був не в підземному палаці, а в храмі.

-У нас бунт.

- Де?

- Нубійці захопили два острови.

- Що фараон?

- Здогадайся.

- Хворіє.

- Хворіє, - зловтішно повторив жрець.- Коли віддавав наказ про напад, хоробрий був, а тепер хворіє...

- Що будеш робити?

- Прийшов до тебе порадитись.

Пауза. Це було незвично і для Праопа.

- Я чим можу допомогти?

- Ти розумієш, що треба збирати велике військо?

- Так.

- У нас немає часу. Нубійці пограбують острови і рушать далі. Вони голодні та злі.

- Що ти пропонуєш?

- Жезл Тота!

- Ні! Атрум! Ні! Тільки не це! Показавши його силу людям, ти його більше не сховаєш. Його шукатимуть усі наступні віки, а якщо він потрапить до рук негідника, ти уявляєш? – Праоп  так перелякався, що не звернув увагу на те, що Атрум його обдурив тоді, у палаці,  і виявляється все пам’ятав про Жезл.

- У нас немає іншого виходу. Нам треба показати нашу міць. Це відіб'є не тільки у нубійців, але і в усіх інших наших ворогів бажання нападати.

- Ні!

- Праоп, я обіцяю, що після битви, я віддам тобі Жезл, і тільки ти знатимеш, де ти його сховав. Ти розумний, і ти сховаєш так, що він зникне на віки.

Праоп замислився. Атрум йому не заважав. В тиші він почув, як хтось із бокового коридору йшов на їхні голоси. Жрець насторожився: хтось підслуховує?

З-за рогу з'явилася спочатку голова ібіса, а потім і він радісно зашкутильгав до Атрума.

"Гарний знак",- майнула думка.

- Гаразд, я згоден,- відповів Праоп.

Ось Тефтанут вийшла  на відкритий балкон свого палацу  та замилувалась Атрумом. Жрець оглядав своє військо з бойової колісниці. Багате військове вбрання, яке міг дозволити собі тільки фараон, видавало в ньому головнокомандувача. Високий сам по собі, він був ще вищим за всю свою свиту за рахунок довгого пера на головному уборі, оббитому золотими круглими бляхами, які не тільки сяяли на сонці, але й кидали сонячні відблиски на кольчугу і тем*** в його руках.