Атрум на стежці війни

Звістки про Оксі  не було. Хортусіани мовчали. Земляни, не наважуючись порушувати дипломатичні стосунки, не питали, що з нею. Тільки в Лабораторії Простору та Часу відчувалася напруга. Всі переживали за Ксюшу. І Мішель, І Баольба , і навіть старенький Чензіра кожного разу починав розмову з питання, де його прекрасна Гостя, тобто Ксенія.

Мішель чергував в Лабораторії,  Арсіноя знову занурили у гібернацію, і  мозок професора вже видавав інформацію тисячолітньої давнини. Мішель постійно оглядався, чи не з’явиться хтось із хортусіан.  Це вони наполягали продовжити експеримент, щоб прояснити, чи не жрець Атрум переховав Жезл Тота 4 тис. років тому.

Голограма зобразила  залу в палаці  цариці Тефтанут.

Вона сиділа в Квітковій залі і грала на арфі.

«Як цікаво,- подумав Мішель,- я через 4 тис. років знаю, що арфу цариці подарував Атрум, а вона і не здогадується. А де ж він?»

Атрум не ховався. Він сидів на сходах біля колонади, слухав музику та розмірковував. Руки Тефтанут  швидко торкалися струн, найніжніша мелодія розливалася легенькими хвилями і підіймалася від сходинок до різнокольорових вітражів стелі. «Я майже щасливий, матір'ю моєї дитини буде найкрасивіша і найрозумніша жінка. Чи буде моєю дружиною? Не знаю? Я можу відібрати у фараона і владу, і її... Але чи захоче вона? Вона така щаслива зараз ... Особливо ... очі. Вони так тепло дивляться на мене. І це може зникнути. Я своєю жорстокістю можу все зруйнувати, як це було не раз.  Чи буде вона зі мною такою ж щасливою? Не знаю! А чому я не можу бути цілком щасливим? І Праоп мені не довіряє. Думає, що я нічого не пам'ятаю. Та таке. Пам'ятаю все, що відбувалося у магічному колі. Пам’ятаю і що Тот говорив про Жезл».

Атрум раптом зловтішно посміхнувся, згадавши, як розіграв Праопа у Круглій Залі. І нічого-то він не пам'ятає, і Жезл не зміг дістати. А сам на другий день повернувся без Праопа і дістав із рук Тота цей Жезл.

«Жезл… Випробувати б його десь у пустельному місці…»

Тефтанут перестала грати, піднялася і легко підбігла до Атрума. Обійняла його за шию тоненькими ручками і стала грайливо заглядати в його серйозні очі. У такі моменти він танув. Починав посилено моргати, щоб зігнати всю серйозність. І розпливався у чистій, щасливій посмішці. Біля колонади з'явився радник Скнухет. Вклонившись, рукою показав, що дуже важливі новини. Атрум отямився. Поцілував Тефтанут і подався до радника.

«Так, останнім часом я кинув державні справи. Фараон молодий, неосвічений і психічно неврівноважений, постійно хворіє і вередує. А на собі все тягне Скнухет».

Вони спустилися в сад, обличчя радника говорило не стільки про  занепокоєння, як про страх:

- Нубійці збунтувалися, захопили два острови Абу* та Фінехас**

- Що трапилося?

- Раніше вони привозили на ці острови товар.

- Що саме?

- Дорогий товар: золото, слонову кістку, шкури пантер, чорне та рожеве дерево.

- І?

- Фараон вирішив, що вигідніше не купувати, а відбирати товар, як військовий здобуток.

- І кого з воєначальників послав?

- Ініо.

- Ініо – гарний воїн.

- Так, але, ти ж знаєш, що біля південного кордону -  вгору Нілом - пороги. Тому, дійшовши до них на човнах, вої Ініо вийшли, вишикувалися в загони і пішли пішки берегом. Човни тягли волоком.

 - Так-так, і натрапили на нубійську засідку,- не питав, а констатував жрець.

 - Точно, налетіли з дикими криками, оточили. Від їхніх тонких стріл ніхто не втік. Загинули всі.

- А що фараон?

- Прикидається хворим.

Атрум замислився. Володіння темношкірих нубійців, оточені сипучими пісками пустелі, були мізерні і непривабливі. А волелюбні їх племена жорстокі і нещадні. І до цього не раз єгипетські війська тікали, тільки почувши їхні войовничі крики. Тут або треба збирати численне військо, або...

- Чому мені не повідомив про похід? - Атрум суворо подивився на Скнухета.

Той опустив очі. Атрум і сам розумів, що цілими днями пропадав у пошуках палацу богів. А ночі проводив з Тефтанут. Сам винен. Навіщо перекладати провину на когось?

- Іди… Подумаю. Покличу.

"Потрібно порадитися з Праопом. З братом…»

Це було незвично, бо раніше він ні з ким не радився. Рішення приймав одноосібно. Пішов розшукувати його. Праоп був не в підземному палаці, а в храмі.

-У нас бунт.

- Де?

- Нубійці захопили два острови.

- Що фараон?

- Здогадайся.

- Хворіє.

- Хворіє, - зловтішно повторив жрець.- Коли віддавав наказ про напад, хоробрий був, а тепер хворіє...

- Що будеш робити?

- Прийшов до тебе порадитись.

Пауза. Це було незвично і для Праопа.

- Я чим можу допомогти?

- Ти розумієш, що треба збирати велике військо?

- Так.

- У нас немає часу. Нубійці пограбують острови і рушать далі. Вони голодні та злі.

- Що ти пропонуєш?

- Жезл Тота!

- Ні! Атрум! Ні! Тільки не це! Показавши його силу людям, ти його більше не сховаєш. Його шукатимуть усі наступні віки, а якщо він потрапить до рук негідника, ти уявляєш? – Праоп  так перелякався, що не звернув увагу на те, що Атрум його обдурив тоді, у палаці,  і виявляється все пам’ятав про Жезл.

- У нас немає іншого виходу. Нам треба показати нашу міць. Це відіб'є не тільки у нубійців, але і в усіх інших наших ворогів бажання нападати.

- Ні!

- Праоп, я обіцяю, що після битви, я віддам тобі Жезл, і тільки ти знатимеш, де ти його сховав. Ти розумний, і ти сховаєш так, що він зникне на віки.

Праоп замислився. Атрум йому не заважав. В тиші він почув, як хтось із бокового коридору йшов на їхні голоси. Жрець насторожився: хтось підслуховує?

З-за рогу з'явилася спочатку голова ібіса, а потім і він радісно зашкутильгав до Атрума.

"Гарний знак",- майнула думка.

- Гаразд, я згоден,- відповів Праоп.