Коричні булочки та телепортація

Оксі попросила Солу, ще до її пробудження, включити функцію вікна і підняти праву панель, щоб, прокинувшись, вдихнути аромат квітів і почути спів птахів. Але розплющила вранці очі і побачила матово-молочні стіни. Сола наказ не виконала.

- Соло, я просила зранку провітрити кімнату.

Сола: Назар скасував цю функцію.

«Зрозуміло, - подумала дівчина. – Все з метою безпеки»

- А він де?

Сола: На пробіжці у лісі.

«Пробіжка. Знаю я цю пробіжку. Разів десять за добу ліс прочісує, хоча за  котеджем слідкує цілий підрозділ кіберполіції, а в нього на зап’ястку ПГС*, який може видати голограму місцевості за секунду»

Оксі побурчала, але в принципі була задоволена, бо нарешті виспалася. Сон був тривалий та здоровий. Бадьорий настрій закріпив віртуальний тренер, своїми жартами та порядним фізичним навантаженням. Поплававши в басейні, Оксі почувалася оновленою. Їй раптом захотілося зробити щось приємне для Назара. Вона посміхнулася. Вже знала, що! Перед спортом  замісила здобне тісто для коричних булочок. Вона побалує «родича» / так жартівливо стала про себе його називати / випічкою не з маркету, а своєю фірмовою від прабабусі Лу Дзі. Так! Так! Її прабабуся була наполовину китаянка. Це вона врятувала сім'ю від вимирання після Великої катастрофи 2166 року. Їли все: від різних корінців до квітів. Головне – жир, тростинний цукор, часник, соєвий соус та пряні трави – і з'їсти можна, що завгодно.

Коли в саду для Оксі розбивали зону барбекю, вона на честь Лу попросила спорудити глиняну китайську піч. Нині вона її затопила. І за старовинним рецептом, присипавши тісто білим та коричневим цукром, справжньою корицею, а не касією* (яку постачають у маркети під виглядом кориці), вона почала згортати рулет. Деками не користувалася. А розрізавши рулет на булочки, викладала їх прямо на гаряче каміння. Закривши заслінку, пішла на кухню готувати цукрову помадку для поливання. Коли з соусником вийшла на веранду, звернула увагу на те, що на доріжках та квітниках повно обгорткової саліблози. Очевидно, вночі був вітер, і від сусідів прилетіло сміття.

Її це завжди обурювало. Вона з цією парою вже неодноразово сварилася. Лорі та Уїл були художниками, орендували в цьому лісовому масиві сусідній котедж. Їхні легкі акварелі Оксі подобалися. Але вона ніяк не могла зрозуміти, як інколи в людях вживаються протилежні звички та риси характеру: «Захоплюватися природою, помічати всі милі деталі, переносити цю красу на полотно… І тут же бути такими безлаберними… засмічувати цю саму  красу… Ну, скільки можна?»

Спираючись на поруччя і вкотре милуючись своїми квітниками та садом, дівчина розмірковувала про те, що після Великої катастрофи Світ Штучного Інтелекту став менш привабливим… Люди втомилися від нього: віртуальні ігри, віртуальне кіно, віртуальні  книги, віртуальні картини… Знову стали цінуватися паперові книги; картини, писані на полотні, а не ті, які щомиті блимали на роботі, вдома, в кав‘ярнях, в спортзалах, на вулиці; люди стали полюбляти сімейні суботні вечори у заміських будинках; і спортивні заняття, не в тренажерному залі, де датчики контролюють твій кожен рух, твій кожен орган, і ти, як робот, дві години підвладний чужій волі, а на свіжому повітрі, на природі. Коли можна будь-якої миті зупинитися від того, що крапелька роси раптом упала тобі на обличчя. І дивитися, як інша, малесенька, наливається, витягується, і ти чекаєш, коли вона зірветься. Задираєш голову. І все одно не впіймаєш цей момент, коли стрільне холодною краплею в обличчя. А тобі раптом захочеться спробувати її язиком. Або підбіжиш, втомлений, до джерела, набереш у долоні чистої води, в якій відбивається блакитне небо і п'єш... п'єш... І не можеш напитися повітряної синяви... А потім сядеш на м'яку траву і слухаєш тишу.

"Дивно,- посміхнулась Оксі, - хто придумав назвати звуки лісу тишею?" Вона дослухалася. Ось у спів птахів вклинився дивний звук:

- Тр-тр-тр-р-р-р…

Чи то дятел довбає дерево, чи стара гілка скрипить на вітрі. А ось бджоли дзижчать у квітах. Їх вона може слухати безкінечно. Це дзижчання так заспокоює. І найголовніше, ми часто не можемо вимкнути свій мозок. Ну, немає у нас такої функції. А ось у лісі про все забуваєш. Нехай ненадовго.

 "Булочки!" - схаменулась Оксі і схопила соусник.

Але передумала, поставила його на місце, побігла до саду, швидко зібрала в оберемок саліблозу і кинула в невеличкий ставок. На очах саліблоза почала розчинятися у воді. Її тоненькі ниточки - це прекрасний корм для декоративних рибок.

«Справді, геніальний винахід! Миттєве знищення та ще й корм!»

Прихопивши соусник, вона побігла до печі. Знявши заслінку, вдихнула аромат дитинства: кориця та ваніль… Булочки готові. Вона не стала навіть куштувати, чекала Назара і насолоджувалася «тишею».

«Чому, життя таке коротке? Для мене дуже важливим є це життя, яким я живу зараз, я усвідомлюю себе в цьому житті, а інші не пам'ятаю». І тут Оксі згадала свій код крові, який Назар показав їй тоді, у Лабораторії Космічних Досліджень. «Чому мій код збігається з кодом Арсіноя? І цей неземний ген? Вони показали мені не все розшифрування. Лише верхівку айсберга. Чому я не поцікавилася своїми родичами за кодом? Так, це був шок. А якщо Арсіной – мій родич? І мій рід  бере початок у його роді? Раптом Тефтанут народить від Атрума дитину – і це будуть мої пращури?» Оксі посміхнулася. Оце був би поворот. « І чому у нас так багато збігів із ним? Таке враження, що ми з ним народжувалися в одну і ту ж епоху та в одному і тому ж  географічному поясі. Може ми якось пов'язані з ним долею? Коли закінчиться експеримент, треба все обговорити з Арсіноєм.

«Фу, ти! Відпочила, називається. Голова обертом!" Шурхіт гальки. "Напевно, Назар..."

Коли Назар з'явився в саду, на столі в китайському чайничку нудився ароматний чай, а на великій круглій дерев'яній таці булочки з приємним рум'яним відтінком.  «Я завжди любив такі свіжі булочки, доки вони м'які і цукор з них ще не встиг обсипатися,- сказав Назар, швидко вплітаючи за обидві щоки Ксюшину здобу. При цьому він ще встиг упакувати в саліблозу дві булочки та сховати у численних кишенях свого спортивного комбінезону. Ксюша сміялася, обличчя Назара  вимазалося свіжою цукровою помадкою. А серветки Ксюша не захопила. Вона хотіла побігти до будинку за серветками, але чоловік  її випередив. Дівчина відламала краєчок булочки. Він був хрумким, запашним і трішки в золі.