Боги відлітають.

 Сокіл кружляв у небі. Його увагу привернув сріблястий диск, що виблискував на червоній випаленій землі.  Диск миготів  вогнями і тихо гудів.  На відстані стояв натовп. Ось від нього відокремилась невелика група  і попрямувала до зорельоту.

«Нарешті, - подумав фараон, - боги відлітають, і я залишаюся єдиним божественним намісником у своєму царстві. Ніхто зі смертних не сміє тепер ні в чому мені перечити! Тепер я для них - Бог!»

Він не зміг стримати самовдоволеної усмішки: звістка про те, що боги відвідали його царство, рознеслась повсюди. Доказом став величний храм Осіріса, який вони збудували. Насолода від своєї величі перехопила  подих:   в такі моменти фараон тяжко і  хрипко дихав,  щоки роздувалися, некрасиве обличчя червоніло, ще більше спотворювалося. Виглядало це завжди так кумедно і жалюгідно, що раби навіть не приховували свої глузливі посмішки.  Але раптом його пройняло холодом у таку смертельну спеку: «А якщо хтось із богів читає  зараз мої думки?» Фараон  швидко підняв руку у прощальному жесті.

Йдучи м'якою землею до зорельоту, О-Теза почав розмову з  О-Хатом. Сіріусці володіли телепатією, тож вони блискавично обмінювалися думками.               О-Хат, астронавт із потрійної зіркової системи Сіріус, був майстром навігаційних систем, а в душі – художником – скульптором. З усіх своїх робіт, створених тут, на Землі, він забирав лише частину теракотової композиції – статуетку землянки Маїт.  Інша частина композиції, яка зображувала його самого, залишилася у дівчини. Так він порушив КЧА /Кодекс Честі Астронавтів/: членам експедиції заборонялося залишати своє зображення на досліджуваних планетах.

• Я тебе не розумію, О-Хат. Твоя провина – на твоєму обличчі. Весь спектр почуттів. І це не приховати. Та ти й не приховуєш. О-Сіріс подасть рапорт на відрахування. Воно того варте? Відчуття фізичного кохання і почуттів?

О-Хат не знав, що відповісти О-Тезі. В душі – то сплеск емоцій, то німа порожнеча.

• Ми ж це проходили на симуляторі. Яка бридота! Зруйнувати собі кар’єру, заради чого? Не мовчи!- в скроні, ніби гострими  голками, впиналися слова О-Тези.

О-Хат глянув на товариша як на хворого. Він вже і не пам’ятав, у якому тисячолітті сіріусці позбулися емоцій як дестабілізаторів нервової системи.   « Чому моя чуттєвість відродилась тут, на Землі?-розмірковував О-Хат.- Яка магічна ця планета. Ніде в Космосі я не зустрічав таку довершеність форм і такої палітри почуттів». Йому так хотілося ще раз обернутися і подивитися на дівчину, з якою більше ніколи не зустрінеться. Але не зміг. Він ніби перестав існувати, ніби у відкритому космосі: нікого і нічого.

• Чого мовчиш? – знову діставав О-Теза.
• Якби ти знав, як це СТРАШНО – НІЧОГО НЕ ВІДЧУВАТИ! І яке це щастя – ВІДЧУВАТИ! Холод, коли дме північний вітер, приємну прохолоду, коли тіло ніжиться в водах Нілу, 60-градусну спеку, коли гарячий пісок припікає ступні,  неймовірну ніжність і танення тіла від поцілунку коханої. Ти не знаєш, як то кохати…
• Припини,- голос командира був спокійним і беземоційним.
• О-Сірісе, а ти не вмієш гніватися.

О-Хат нервово засміявся:

• А-ну, розгнівайся на мене, не вмієш? Не виходить? А ось обманювати всіх нас в тебе виходить гарно. Ви думаєте, що в Залі Смарагдових Скрижалей я створював величні статуї богів? А ви створювали бібліотеку для майбутньої цивілізації землян? Та чхав О-Сіріс і на землян, і на їхню планету! Гарний сховок придумав? А? А що ти там заховав? Скажеш нам?

О-Хат раптово зупинився. Ну ось, не просто бовкнув згаряча зайве, зробив те, чого бажав - підписався на ануляцію.

О-Хат впав на коліна, але голову тримав гідно. Він зробив свій вибір.

• Досить,- обірвав командир О-Сіріс.- Я хотів розібратися вдома, але ти переходиш всі межі.
• Вдома?! Вдома?! А ти знаєш, що таке ДІМ? В тебе немає коханої жінки, ти не маєш дітей. Ти не маєш друзів, бо всі навколо можуть читати твої думки. Постійно! Ти не маєш прихистку, де міг би спокійно подумати про все на світі. Так не можна. Я не можу….і  не хочу. Я не хочу більше існувати. Чуєш, існувати, а не жити.

Земляни побачили, як зблиснула смертельна зброя О-Сіріса і один із богів за долі секунд перетворився на попіл, який вітерець, що дув зі сторони Нілу, вмить розпорошив по пустельній червоній землі. Ніхто з богів не зупинився, ніхто не обернувся, всі продовжували йти до зорельоту.

 Несподівано, всі земляни, окрім фараона, припали до землі і простягли руки до богів. І хоча сіріусці суворо забороняли прояви рабської психології, зараз, в останні хвилини, побачивши, як боги спалили найдобрішого серед них О-Хата, здригнулися серця людей, і в невимовному  екстазі і страху вони всі схилили голови до землі.

А Маїт, яка  ледве стримувала сльози – ніхто не повинен був дізнатися про її таємницю, впала замертво.  О-Хат полюбив аборигенку, знав, що вона чекає дитину. Це було друге порушення КЧА.  Але було ще й третє - ключ від підземелля храму О-Сіріса, який астронавт заховав  у  постаменті своєї скульптури. Цей подарунок стояв у кімнаті Маїт, і вона знала, від чого був цей ключ. Це був ключ до Великої Таємниці. Це був ключ до Раю, або до Пекла.   

Астронавти підійшли до зорельоту. Ніхто ні про що не думав. Люк зачинився. Часу до відльоту залишалося не так багато.

- Наша місія на цій планеті закінчилася, - сидячи в кріслі командира, констатував О-Сіріс. – Підготувати всі системи. Час додому.

 На оглядовому  екрані з’явилася картинка -  серед убогих будівель височів  храм Осіріса . Командир посміхнувся: це була не перша планета, де храми називали на його честь, і всі вони мали таємницю: на третьому рівні підземелля сіріусці розміщували  наукову установку Оракул. А цього разу О-Сіріс за вказівкою Таємної Ради Галактики заховав надзвичайної сили артефакт. Про нього знав тільки він. Ще О-Хат здогадувався. Але тепер це не проблема. Командира турбувало лише одне: йому здавалося, що він нечітко написав текст звернення до майбутніх поколінь землян на металевих пластинах, захованих у храмі. Текст послання він знав напам'ять: «Ці священні пластини сповнені божественних секретів. Їм не страшні ні закляття магів, ні час, ні дріб'язкове властолюбство людей. Вони збережуться віками, нетлінними в часі. Вони стануть невидимими для жадібних і заздрісних, незрозумілими для одержимих злом і відкриють мій завіт лише тоді, коли люди звернуться поглядом до небес, назва яких душа людська»*