Бірюзовий запорожець

                                             *
Існують милі села, які ніколи не знають спочинку. Бувають і комфортні містечка, котрі все ще несуть в собі частинку села, проте прагнуть дати людям більшого. Або ж неймовірної краси міста, де вирує бурхливе життя. А є такі, як Львів. Є безліч причин обожнювати це старовинне місто: неповторна архітектура, музика, що лунає брукованими вуличками, численні затишні кав'ярні, і особливо-чарівний Львівський дощ. Та найбільше Львів обожнюють за інше. Поруч, геть непомітно на перший погляд, прилаштувалась ще одна причина – це місто люблять за те, що всі завжди відчувають, але не бачать, що так бережно оберігають "інші". Ці люди залишають на таких різних вулицях міста, самий лише дух дива, невловиме відчуття магії. 
На майже пустинній вулиці Високий Замок вирувала метіль. Густа завіса з лапатого снігу і підлий вітер погрожували кожному, хто мав необережність та нахабство знаходитись на вулиці саме цієї миті. Раз-по-раз вітер шмагав закутаних у одяг людей своїм морозним ціпком, а гострі, наче бите скло сніжинки впивалися у незахищені ділянки шкіри, задувалися за комір – неприємно обпікаючи. Через раптову ожеледицю дороги міста практично пустували. А ті, рідкісні проїжджаючі автомобілі нагадували радше сталевих черепах, що виринали з хаотичного танцю сніжинок, під пильним дерегуванням завиваючого вітру.
День поволі йшов до свого завершення, і хоч до звичної ранньої зимової сірості залишалася година, жителі Галицького району геть не помічали дивностей, які коїлися прямісінько перед їх носами. Що цікаво, і не менш дивно, метіль з'явилась не тільки дуже неочікувано, але й виключно в Галицькому районі. Синоптики були шоковані.
Увесь припаркований обабіч брукованої дороги транспорт був ув'язнений померзлим снігом. Та якби люди були хоча б на саму малість уважнішими до всього незвичного, то помітили одну дивну автівку, яка напрочуд вибивалася серед всього іншого. Це був старий бірюзовий запорожець, з під лущеної краски, ніби та сивина на волоссі, виднілася іржа. Серед цього сніжого катаклізму йому вдалося зостатися неторканим. 
І щоб з того, якби не пара юних очей, що прикипіли до дивного автомобіля. Хлопчина 13 років мав на собі старі сині джинси та вицвілу темно-коричневу дублянку. Обличчя ховалося за високим вовняним шарфом, поверх якого виднівся червонющий, від холоду, ніс. Шапка з сіруватим бубоном майже закривала його золотаві очі з густими, вкритими сніжинками, віями. Здавалося, без жодної на те причини, очі хлопчика змінювали свій колір, але причина була.
- Дивина. —  подумав собі Атрей придивляючись до даху старого запорожця.
Сніжинки ось-ось мали торкнутися його сталевої шкіри, накрити білою ковдрою, однак цього не ставалося.
- Вони тануть. — одразу зафантазував спантеличений хлопчак.
Але вони і справді танули. Атрей не міг повірити побаченому.Протерши обличчя від набридливого снігу, він захоплено вигукнув:
- Сніг тає!
Ніхто б не почув його слів, навіть якби стояв за кілька кроків. Атрею ж цього й не було потрібно. Хлопчик підійшов трішки ближче, щоб переконатися у тому, що йому це все лише здалося, адже такого не буває?
Мружачи очі, Атрей уважно вдивлявся в автівку. Слабенька, ледь видна пара здіймалася над запорожцем. Сніжинки таки торкалися бірюзового покриття, проте одразу випаровувалися.
Лівицею, на рукавиці якої була невеличка дірка, хлопець обережно торкнувся автомобіля.
- Тепло. —  пробурмотів він. — Цікаво, що ж там усередині?
Тепер увага Атрея була прикута до тонованого лобового скла, в якому той бачив лише себе та ув'язнену хуртовиною вулицю. А ще юнаку здалося, немов скло від його раптової уваги значно потемніло.
Зробивши кілька повільних, і не надто певних, кроків назад Атрей зупинився. Він помітив дивну кнопку багажника, котра, важливо зазначити, просто існувала. Вона мала якийсь чужорідний вигляд на тілі бірюзового запорожця. До того ж, кнопка випромінювала слабке світіння, а де таке бачено у звично-сірому людському житті?
Атрей й гадки не мав навіщо це робить. Стягнувши зубами рукавицю, він повільно підніс вказівний палець до кнопки. Про всяк випадок, хутко озирнувшись довкола, і марно намагаючись щось розгледіти чи почути.
- Я лише доторкнуся... — запевнив себе Атрей та простягнув руку на зустріч долі.
Після того, як палець торкнувся жаданої кнопки, Атрей швидко забрав руку та відбіг назад, вже звично імітуючи непричетність. Багажник повів себе відповідно – вдав, нібито не помітив нахабності незнайомця.
"Можливо, я заслабко натиснув?" — заміркував Атрей. — Як казав наш вчитель фізики: все, що не піддається поясненню, вимагає повторного вивчення. Тож... спробую ще раз.
Цього разу хлопчик не жалів сил, палець під натиском вигнувся та налився кров'ю.
- Не піддається! — зречено видихнув Атрей.
Реальність же була не зовсім такою. Спочатку Атрею здалося, начебто палець примерз, але більше скидалося на те, що автомобіль схопив його. Серце хлопця шалено закалатало.
"А що як зараз повернеться власник? Що буде тоді? Я сяду до в'язниці...або він відвезе мене назад! Краще тоді до в'язниці"
Атрей завжди потрапляв у подібні халепи. Напевно при його народженні, кілька сотень чорних котів вирішили – самий час перейти на інший бік вулиці. Як хлопчина не намагався вивільнити палець, все було марно. Навіть упершись ногами об бампер, запорожець не бажав послаблювати свого хвату. Та зрештою його намагання таки дали результат. Щось клацнуло, палець різко відірвався від кнопки і Атрей зарився у кучугур біля хідника. Порипуючи багажник трішки прочинився. Великі круглі фари запорожця весело мигнули світлом. Вчергове рвучко озирнувшись, юнак підвівся, оглянув свій цілком нормальний палець та струсив з себе сніг, а вже потім помітив результат своїх старань.
"Що може статися якщо ти просто заглянеш досередини? Ти ж нічого не чіпатимеш, лише поглянеш".
Зринув в голові Атрея такий підступний голосок. Все було за те, щоб Атрей таки переконався чи бува непотрібна кому допомога, і байдуже, що мова йшла про, без сумніву, порожній багажник.
Невпевненим рухом Атрей розчахнув скрипучий багажник. Щільна темрява дивилася на хлопця, немовби той бездонний колодязь біля його дитячого притулку.
- Це ще як?
Не встиг хлопчак і здивуватися, як відчув, що падає у багажник. Хтось штовхнув Атрея в спину, ні...не штовхнув, його щось потягло.
Та саме зараз, все це було не так принципово. Атрей падав безоднею, а його крик ніхто не чув. Багажник чи то від подуву вітру, а можливо, і ні – захлопнувся. Кілька спалахів великих очей-фар стали такою собі насмішкою над Атреєм та його цікавістю. Незабаром, з новим подувом вітру зникнуть останні сліди навколо зачарованого бірюзового запорожця. І ось...тут нікого й не було. Та ми з вами знаємо правду.