Глава Четверта(продовження 13)

Рамасан не міг зрозуміти, як же тоді ця велика людина досі не визнана і не в пошані і… і чому зараз про неї більше ніхто не говорить. Він запитально вигукнув:

— «Але чому ж, пане, ви не тішитеся заслуженими нагородами за всі Ваші добрі справи? Як же так? І не можу збагнути, чому зараз про Вас ніхто не говорить, як раніше? Навіть у мене з голови вивітрилося це прізвисько Примарний Страж!»

Атракс знизав плечима і відповів:

— «Ну, по-перше, жодна пошана мені не потрібна. Радість від того, що я зміг допомогти, ніколи не набридає. І це найкраща нагорода. А щодо питання, чому зараз про Примарного Стража ніхто не говорить, — відповідь проста: люди вже забули про нього. Ось років шістнадцять-п'ятнадцять тому ко́їлося щось зовсім негаразд. І розбійників була незліченна кількість, як грибів після дощу, і бід усяких, і стихійних лих. Я не встигав справлятися з усім. Ледве встигав від однієї біди до іншої. Я цілодобово гасав по наших і серединних королівствах. Я не міг дозволити собі довго затримуватися на одному місці. Мабуть, тому мені й дали прізвисько Примарний Страж. Але протягом півтора року усе лихе стало сходити на спад. І мені хотілося б думати, що в цьому була і моя заслуга. А оскільки злодіяння всякі з часом стали епізодичними, а не постійними, то, звісно, і про Стража люди почали забувати. У людей же, окрім захоплення всяким там Стражем, є і свої житейські справи. Та й часу скільки минуло. Грубо кажучи, п'ятнадцять років. Багато людей виросло, інші взагалі могли вже відійти до праотців. І мені це подобається, тому що чим менше люди пам'ятають про Стража, отже, менше у них бід і клопоту. Ось така моя думка», — і сказавши це, Атракс знову випив найсмачнішого чаю.

Рамасан же, стискаючи губи, дивився з непідробним захопленням на цю неймовірну людину. Може, давні легенди про напівбогів, які стояли на варті людського суспільства, не такі вже й легенди…

Обличчя Нарідії також змінилося. Воно стало спокійним і умиротвореним. Вона подумала майже так само, як і Рамасан: "Усе, більше можна не хвилюватися. Усе тепер ясно — Атракс просто-напросто напівбог, як у легендах про дітей Одноокого Одріна. Просто земна дружина народила від бога, і цією дитиною був Атракс. ЦЬОГО ПРОСТО НЕ МОЖЕ БУТИ! Але, мабуть, це єдине пояснення всьому, що відбувається. Тому і варани-людожери, і бандити, і громадянські війни, і чудовисько в моторошному підвалі йому не перешкода. Усе так, тому й бути!"

Нарідія сама собі кивнула, намагаючись прийняти у своїй свідомості цю неймовірну та нереалістичну істину, і мовчки розвернувшись, відійшла. Вона не збиралася більше підслуховувати бесіду напівбога з її майбутнім чоловіком — це було б просто святотатство… Те, що Нарідія відійшла, було порятунком для неї. Тому що те, що збирався розповісти Атракс далі, могло б згубно позначитися на її вразливій свідомості.